Церква Покрови Пресвятої Богородиці

Життя і діяльність Митрополита Андрея Шептицького

Митрополит Андрей Шептицький
(* 29 липня 1865, Прилбичі — †1 листопада 1944)
- восьмий (після відновлення Галицької митрополії в 1808 р.) Митрополит Української греко-католицької церкви, Роман Марія Александр граф, який у чернецтві прийняв ім'я Андрей, вступив на владичий престол митрополита Галицького, архієпископа Львівського і єпископа Кам'янця-Подільського у віці 35 років.
Церемонія інтронізації відбулася 17 січня 1901 року, в переддень Навечер'я Богоявлення, в архікатедральному соборі Святого Юра у Львові.
Зараз триває процес беатифікації митрополита Андрея Шептицького. Єврейська громада України визнала митрополита Шептицького Праведником світу.

Молитва за прославу Митрополита

О, мій Боже! З глибини моєї душі віддаю поклін Твоїй безмежній Величі. Дякую Тобі за ласки й дари, що ними Ти наділив Твого вірного Слугу Митрополита Андрея Шептицького. Прошу Тебе, прослав його також і на землі. Благаю Тебе, уділи в мені в своєму Батьківському милосерді ласку (намірення), про яку Тебе покірно молю. Амінь.


РОДОВІД ШЕПТИЦЬКИХ

Рід Шептицьких — це найстаріша боярська родина, грамоту на право земель¬ного володіння якій у 1284 році дав галицько-волинський князь Лев Данилович. То були непевні часи для князівства, що змушене було з усіх боків оборонятися від зовнішніх ворогів. Маємо відомості, що один із бояр Шептиць, очоливши галицьку шляхту під Перемишлем, розгромив загін монголо-татар і здобув у такий спосіб прихильність могутнього українського князя.
Відтоді рід Шептицьких розростається і стає відомим по всій Галичині.
Після захоплення в 1340 році українських земель польським королем Казими¬ром ІІІ у Галичині починається посилене насадження римо-католицизму, й рід Шептицьких одчайдушно чинить опір ополяченню та латинізації.
У 1469 році було видано перший урядовий акт, згідно з яким Шептицькі здобули право мати широку земельну власність і обіймати державні посади. З XVI століття Шептицькі активно підтримували Берестейську унію, добре розуміючи історич¬ний стан українського народу.
У XVII столітті вони, ще українці, мають великий вплив на галицьке бояр¬ство. Сенько та Федір із роду Шептицьких домагаються привілеїв для української Церкви. Багато членів роду Шептицьких стало фундаторами українських церков і монастирів.
У грізні для України часи, захищаючи її та весь рідний народ, Шептицькі стають членами Ставропігійського братства, виділяють чималі кошти на видавничу справу в Галичині.
Та водночас історія робить своє: багато хто з роду Шептицьких, як і інші українські шляхетські та магнатські роди, ополячується.
Документи донесли до нас відомості про те, що багато Шептицьких працюва¬ло на державних посадах, чимало з них гинуло за польську корону.
Найбільше членів цього роду брало участь у походах проти Османської імпе¬рії, проти татар, дехто воював проти українських козаків і шведів, брав участь і в міжусобних війнах. Воювали Шептицькі й проти Московського царства.
Зокрема, Михайло, сяноцький стольник, відзначився в жорстокій битві з тата¬рами під Немировим. Там він і загинув. Хорунжий Іван Шептицький мужньо за¬хищав од ординців Теребовлю, а його родич Олександр, белзький мечник, за под¬виги проти татар і турків одержав високе призначення від короля.
Коли над Європою нависла смертельна небезпека, бо султан вів величезне військо на Відень, Теодор Шептицький, теребовлянський чашник, і його родич Юрій, чашник львівський, разом із Яном Собєським по-геройськи боронили ав¬стрійську столицю — Відень.
На жаль, є відомості і про те, що Костянтин Шептицький, буський мечник, воював проти повсталих українських козаків. Очевидно, забув про власне україн¬ське походження…  час нападу на Польщу шведського короля Карла XII Шептицькі розділили¬ся.
Чимало представників роду Шептицьких обіймало високі військові посади в арміях Польщі, а потім і Австрії. Зокрема, Микола Шептицький став полковни¬ком короля Сіґізмунда III, а Павло був панцирним поручником. Королівськими генерал-ад’ютантами стали наприкінці XVIII століття Ієронім та Іван Шептицькі.
Тож, як бачимо, Шептицькі беруть активну участь у державному житті, відзна¬чаються військовими подвигами і за цей час рідняться з багатьма видатними поль¬ськими родами, проте ніхто з Шептицьких у XVII та XVIII століттях не став сенатором, бо чимало з них дотримувалося східного обряду.
Починаючи з кінця XVII й упродовж майже всього XVIII ст. рід Шептицьких висунув цілу плеяду найвищих церковних ієрархів української греко-католицької та польської римо-католицької Церков. Серед них Варлаам Шептицький, єпископ у Львові, Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські, а потім київські митрополити. Вони є засновниками-фундаторами архикатедрального собору св. Юра у Львові, де фасад храму прикраша¬ють їхні статуї. Лаврським архимандритом на початку XVIII ст. був Никифор із роду Шептицьких. Усі вони залишили яскравий слід в історії Української Греко-Католицької Церкви.
Чимало Шептицьких було єпископами та священиками латинського обряду. Ієронім-Антін був латинським єпископом у Кам’янці, у Плоцьку. Спочатку греко-католик, пізніше він перейшов у римо-католицизм, а король Авґуст іменував його сенатором. То був перший сенатор із роду Шептицьких.
Багато Шептицьких вірою та правдою служило австрійській короні після поді¬лів Польщі. На початку ХІХ ст. Шептицькі стають членами Галицького сейму. Найактивнішим у досягненні високих титулів був батько Митрополита Андрея Іван-Кантій Регілій, спершу австрійський цісарський шамбелян. Він отримав титул графа і став почесним членом Мальтійського Ордену. Далеко не кожен граф того¬часної Європи міг похвалитися такими титулами та нагородами.
Графський титул дехто з представників побічних гілок роду Шептицьких мав іще у XVIII ст. Авґуст III надав його митрополитові Греко-Католицької Церкви Атанасію та йо¬го племінникам Адамові й Іллі Шептицьким. Був графом й інший київський греко-католицький митрополит — Лев Шептицький. У ХІХ ст. Шептицьких урівняно у правах із магнатами.
Родинне коріння Шептицьких по жіночій лінії сягало королівського роду Собєських, австрійського цісарського роду Стюартів. Цікавий факт, що дружина Наполеона Бонапарта, австрійська принцеса Марія, теж була далекою родичкою Шептицьких-Фредрів. Через Фредрів Шептицькі пов’язали свій родовід із короля¬ми Італії, Португалії, Сардинії. Нагадаймо, що граф Іван Шептицький, батько Мит¬рополита Андрея, був одружений із графинею Софією Фредро, донькою видатного польського письменника графа Алєксандра Фредро, який мав маєтності на Львів¬щині й у самому Львові, а його пам’ятник стояв у місті навпроти вулиці Фредрів до 1939 року.
У подружжя Івана та Софії Шептицьких було сім синів. Два померли в дитячо¬му віці, найстаршим сином Шептицьких був Роман, майбутній Митрополит. Загалом, родині Шептицьких випала трагічна доля. Від куль ґестапо гине Олександер Шептицький, молодший брат Митрополита. У “золоту добу” 1939 року загін НКВД розстріляв у Прилбичах, у маєтку, наймолодшого брата Митрополита гра¬фа Лева з дружиною та їхнім духівником. Відтоді Митрополит уже ніколи не бував у своїх Прилбичах. Люди без принципів зруйнували і родинну усипальницю в то¬му ж селі. Довгі роки НКВД тримало там мінеральні добрива… Родинне гніздо Шептицьких — палац у селі Прилбичах — зруйнували більшовики, і сьогодні там залишилися тільки тополі, які ростуть іще з часів молодості Митрополита Андрея.
Важка хвороба все життя переслідувала Владику, а в перший день Другої сві¬тової війни він чудом уцілів: німецька бомба розірвалася зовсім поруч із митрополичими палатами. І тільки смерть відвернула від Владики сибірську хрес¬ну дорогу, якою судилося пройти його наступникові Йосифу Сліпому.
Після війни, за наказом Сталіна, була ліквідована УГКЦ, а її ієрархи та сотні священиків загинули в тюрмах і концтаборах. У страшній Володимирівській в’язниці закінчив своє життя третій брат Митрополита, ігумен Унівського монастиря студит Климентій Шептицький. Така була доля стародавнього роду Шептицьких — і ге¬роїчна, і трагічна.
Сьогодні ще живуть нащадки наймолодшого брата Митрополита Андрея — Льва Шептицького. Це його внуки Павло, Марія та Андрій, а також їхні діти Катерина, Павло, Лев, Роман, Олександер та інші. Наймолодша представниця гілки роду Шептицьких Єлисавета народилась у 1987 році. Тривалий час вони не мали жодних контактів із Україною. І лише в останні роки родина Шептицьких, що проживає в Польщі, почала відвідувати Львів і Прилбичі. Нащадки роду Шептицьких налагодили контакти з Греко-Католицькою Церквою та з отцями-студитами. Відвідують вони і Музей Митрополита Андрея Шептицького у Львові.
Джерело http://sheptytsky.ugcc.org.ua

Церковна кар'єра

Народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками.
При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія.
Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у місті Кракові (Польща). Після закінчення у 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 здобув науковий ступінь доктора права. У 1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. В 1888 вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. В 1892 був висвячений на священика у Перемишлі, згодом став магістром новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892—1896), а з 1896 — ігумен монастиря святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської області).
Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-Католицької Церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Коротке єпископство у Станиславові (1899—1900) Андрей Шептицький почав з відвідування гуцульських і буковинських парохій. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».
У 1899 імператор Франц Йосиф I іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899). Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.01.1901 у соборі св. Юра у Львові.

Екуменічна та унійна діяльність Митрополита Шептицького

Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 — для українських поселенців у Канаді (Вінніпезька митрополія УГКЦ). У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з'їздів (1907—1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.
У 1901 заснував монастир Студійського правила, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата. Скликав Синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив отця Михайла Цегельського Екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.
У міжвоєнний період Митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови УГКЦ. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського (1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голандського унійного апостолату, у Бельгії — східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії.
Передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно 22 грудня 1939 висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого. У жовтні 1939 Шептицький призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та ін.
Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.

Політична діяльність Митрополита

В 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році він приєднався до бойкоту українськими депутатами галицького сейму. Засудив Січинського (вбивцю графа Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита.
Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.
Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він ex officio був депутатом віденського парламенту і галицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з'явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми.


Благочинність та меценатство
Однією з мало згадуваних (але значущих для висвітлення його christianitas) соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.
Під час Другої світової війни православні священики і миряни Кам'янця зверталися до митрополита Шептицького по допомогу — фінансову і суто церковну: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив.
Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»
Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього приміщення за 34 тис. доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.
Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народня Лічниця (яку згодом (1930—1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910).
На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, а також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи.
Ним заснована Львівська Богословська Академія (в 1928 р. єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.
Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (напр., Черче).

 Діяльність Митрополита за радянської та нацистської окупації
Страхітливі злочини «перших совітів» були причиною його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року. Були на те й особисті причини: 27 вересня 1939 в Прилбичах брата А.Шептицького, Лева, з дружиною, всіма членами сім'ї й челяддю (разом 13 осіб), розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких було пограбовано, знищені цінні стародавні документи.
Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі Шептицький розчарувався в намірах німців і як ніхто з інших єпископів у Європі відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942).
29-31 серпня 1942 він написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм:
Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії
21 листопада 1942 з’явилося послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів.
Така позиція митрополита приводила до обшуків нацистами собору Св. Юра, під час яких німці розкривали навіть труни покійників.
За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946 її ув'язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947). Слід, однак, зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства — і тому, що цього вимагали обставини, і через антисемітизм значної частини священиків. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».
Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоб священики, ченці і черниці вчилися якогось ремесла.
Митрополит Андрей також спричинився до створення Першої Української Дивізії «Галичина», підтримавши цю ідею, адже відомі його слова до Володимира Кубійовича: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії», які вперше пролунали ще влітку 1941 р., а вдруге у 1943 році у розмові з В.Кубійовичем щодо політичної доцільності та морального виправдання такого кроку.
Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.


«Праведник світу»
В Ізраїлі за клопотанням Давида Кагане розглядалося питання про присвоєння А.Шептицькому звання «Праведник світу». Але, коли дійшло до голосування (1981), з 13 членів комісії двоє утрималися (в т. ч. Д.Кагане), 5 висловилися за присудження звання та 6 були проти.
У результаті звання присвоєно не було. Серед причин відмови були вказана «підтримка дивізії СС „Галичина"», звинувачення у начебто ідеологічній близькості Гітлеру та ряд заперечень, пов'язаних із тим, що начебто митрополит міг зробити для порятунку євреїв значно більше.
Негативне рішення Яд ва-Шем викликало неоднозначну реакцію.Наприклад в газеті «Jerusalem Post», у замітці двох польських авторів висловлюється обурення цим фактом.
В Ізраїлі наступні спроби визнати Шептицького Праведником світу зазнавали фіаско. Востаннє це питання розглядалось в Яд ва-Шем 2007 року.
Після відмови комісії Яд ва-Шем визнати Шептицького Праведником світу, єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником. «Ми хочемо віддати належне людині, що врятувала сотні євреїв, — сказав з цієї нагоди головний рабин України Моше Реувен Асман. - Ми маємо боротися не тільки з антисемітизмом, ксенофобією, але й пам'ятати своїх героїв, нагадувати про них підростаючому поколінню». В пам'ять про Митрополита Андрея біля синагоги Лазаря Бродського в Києві посадили «Дерево Життя»

Надзвичайні прояви в християнському житті - митрополит Андрей Шептицький
Усе християнське життя це неначе зіткнення природи з тим цілим світом, що є понад природою. Живемо в тілі та підлягаємо всім природним законам, але християнське життя є для людей життям Божої благодаті, себто життям у надприроді. Звичайно ціле життя благодаті є таке укрите перед нашими змислами, що тільки світлом віри можемо щось про благодать і життя з неї знати.
Але буває, що в зовнішньому й природному житті сповняються події видимі, зовнішні, що підпадають під наші змисли, а про які можна думати, що вони є відблиском того надприродного світу, або що є спричинені чи випливають з надприродного життя. Такими проявами бувають видіння, екстази, захоплення та стигматизації. Коли такі прояви трапляються частіше, то й треба всім християнам знати бодай у головних рисах науку Церкви про такі прояви, щоб знали, чого мають триматися в осуді про ці справи.
Тому передовсім треба пригадати ту науку Церкви, що ніякий із тих надзвичайних проявів не є предметом віри, як християнської чесноти. З катехизму знаємо, що вірити — це за правду принимати те, що Бог об'явив і св. Церква до вірування подає. Тою чеснотою віри, Богом даною вже в Хрещенні дітям, ми, християни, віримо в Боже об'явлення, і то задля поваги об'являючого Бога. Себто за правду признаємо все те, що Бог об'явив, бо Бог є найвищою правдою і ані сам не може помилитися, ані нікого не може в блуд вводити. А Боже об'явлення це та наука, котру Христос повірив Церкві. Тому додаємо, що віра за правду признає ту науку, що її Бог об'явив, а Церква подає до вірування.
Те Боже об'явлення дане через Пророків, через Христа, через Апостолів і на них закінчилося. До того об'явлення ані слова не додано від хвилини смерти останнього Апостола. Усе, що Бог міг комусь об'явити по тому моменті, або що може й тепер об'явити, є тільки приватним Божим об'явленням, а тому не є предметом християнської, католицької віри. Тому для святих, коли котрому Бог дав пізнати якісь надприродні правди, таке приватне Боже об'явлення могло бути предметом Божої віри, себто вони могли вірити Богові, що їм ту правду дав пізнати, але для інших, яким вони це могли оповісти, це вже не може бути предметом Божої віри; вони можуть тільки вірити тому святому, котрий їм це оповідав.
Між об'явленням, даним Церкві й передаваним Церквою, та приватним об'явленням є та величезна різниця, що в першім християни не можуть помилитися, бо опираються на авторитеті Церкви, що береже їх перед усяким блудом і помилкою. А навпаки, в приватних об'явленнях тієї забезпеки нема й людина навіть найсвятіша, дістаючи з неба якісь видіння чи якісь пізнання, не може бути певна, що не помилилася. Щобільше, вона мусить боятися помилки, бо навіть у людей най-святіших при найправдивіших екстазах чи об'явленнях із неба, до правди домішується людська уява й людина, ідучи по своїй волі та своїй думці без забезпечення помочі Церкви, дуже часто помиляється та бере за Боже об'явлення те, що є тільки твором її уяви, думки. Очевидно, ще в більшій мірі помиляються часто ті, що про ті видіння тільки від інших чують: вони вірять людям і, очевидно, часто помиляються і в значенні того, що ті люди говорять, і в пристосуванні того всього до життя. Тому, якщо забувають про те, що всі такі об'явлення чи екстази чи небесні видіння не є предметом християнської чесноти, католицької віри, бо не є предметом об'явлення даного Христом і Апостолами Христовій всесвітній Церкві. Без найменшого сумніву не тільки можуть помилятися, але часто будуть помилятися, навіть тоді, коли те, що їм люди про Божі об'явлення, екстази чи Божі видіння оповідають, є в частині, а хочби й у цілості правдивим. Те саме треба сказати й про такі прояви, як с т и ґ м а т и з а ц і я .
Бували й бувають у Церкві випадки Божої стигматизації, себто випадки, де Бог чудо робить і на людському тілі повторює неначе муку й розп'яття Ісуса Христа. Коли така стиґматизація є Божим чудом, то вона є й великою благодаттю для людей, що таке бачуть, бо на вид такого повторювання Христових мук вони сильно заохочені до того, щоб вірити в Євангеліє й любити Ісуса Христа, що за нас помер. Але й тоді стиґматизація не є предметом віри. Люди, що дивляться на те Боже чудо, не можуть чеснотою віри принимати за правду, що це дійсно чудо, можуть так думати, можуть вірити людям, які їм про те говорять, що вони не хотять їх обдурити, але не можуть чеснотою віри принимати за правду, що Бог у людині таке чудо зробив. А в цій речі тим більше мусять бути обережні, бо й тут могли б помилитися, бо бувають і такі випадки, де рани на людському тілі робляться, де світло неначе із неба на людину сходить, а в тому всьому немає Божого чуда. Як Апостол каже, і сатана може вдавати світлого ангела, а може й удавати Ісуса Христа, брати на себе Його вид, говорити неначе Його словами і людям показувати світло, яке може видаватися небесним світлом, а в дійсності воно тільки якимсь диявольським світлом.
Тому то в усіх тих надзвичайних зовнішніх проявах, які показуються на людях, св. Церква не висказує свого осуду, хіба довго після смерти людини так небом обдарованої, Церква при канонізації виска-зує, що її життя було цілковито по Євангелію й тому правдоподібно, а може й певно ті надзвичайні речі, що на ній виявлялися, походять із Божої благодаті, е чудами Богом зробленими, а за життя Церква ніколи не висказується про такі чуда. Вона дозволяє людям по їхній совісті думати, що це є Боже чудо, мусить людей перестерегти тоді, коли при таких чудах є й людський або диявольський обман, але про те, чи чудо є Божим ділом, чи ні, про те не висказується. А все ж дає вказівки чи ради й науки, яких мають триматися ті, що хотять знати правду і що бояться обману.
Є ціла ділянка богословської науки, яку називають містикою та яка займається між іншим діяннями благодаті в людині й тими всіми зовнішніми явищами надприродного життя. Це наука велика й трудна, тим трудніша, що не так, як інші богословські науки, зібрана в короткі й ясні підручники. Бувають випадки, де великий і глибокий богослов мусить довго напрацюватися, перечитати багато книжок, щоб осудити якісь надзвичайні прояви. Є випадки, де кількох глибоко вчених богословів різняться між собою. Одні приписують якимсь надзвичайним явищам чудесне походження, інші таке їх Боже походження рішуче заперечують. Є випадки, в котрих цілі школи богословів після довгих досліджувань доходять до висновків, які пізніше показуються помилковими. Бувають випадки, де сотки й тисячі найпобожніших людей впадають в обман, з якого трудно їм видобутися.
Тому не можемо сьогодні давати багато рад чи наук із тієї містичної богословії, можемо зачерпнути тільки деякі правди, які поможуть людям доброї волі розглянутися й по змозі правильно поступити, якщо трапляється стрінути їм такі прояви. Передовсім надзвичайні прояви в живучій людині мусять бути завсіди злучені з правдивою чеснотою тих людей, а передовсім з чеснотою покори. Коли в комусь немає християнської покори, то чуда, які він творив би, або чуда, які на ньому показувалися б, були б бодай дуже підозрілі, а навпаки, якщо та людина відзначається християнською покорою й низько про себе думає, над іншими не виноситься, признається до грішної, слабої й глупої людської природи, тоді це для такого добрий знак і може бути, що його знаки є Божими знаками.
Християнська покора приказує людині в такому положенні боятися обману та вважати себе за недостойну всіх тих надзвичайних Божих ласк. Така з неба обдарована людина буде в собі самій пізнавати змогу обману, буде на собі самій досвідчати те, що досвідчали всі святі, які мали небесні прояви, а саме, що навіть тоді, коли диявол не обманює, обманює людину її уява. Бо така вже людська природа. Коли Бог людині дає якісь видіння з неба, то в хвилині, коли кінчиться надприродне Боже діяння, уява людини дальше працює, побуджена дальше творить, розвиває гадку дану небом і до Божої правди, яку з неба дістала, зачинає домішувати свої думки, свої пояснювання й одного від другого не розрізняє, бо й не має як розрізнити. Одне й друге бере за Боже світло й уже тим самим впала в самообман. Досвідчаючи це в собі самій, небом обдарована душа боїться й диявольського обману й людської уяви й людської слабости й людського фальшивого розуміння того, що Бог дав, і вона далека від того, щоб хвалитися, а Божі дари заховує в серці в такій тайні, що ніхто не спостереже, хіба що конечність або обов'язок, або велике добро людей, або Божий наказ склонить таку душу до виявлення своїх тайн. І тоді зробить це зо страхом перед помилкою та з покірним переконанням про свою недосконалість.
Тому й люди, що говорять з такими обдарованими з неба душами, нехай бережуться, щоб не шкодити їм, виявляючи занадто глибоку пошану, ставляючи їх нарівні зо святими в небі, або показуючи їм, що кожне їхнє слово принимають так, гейби від самого Ісуса Христа. Нехай, розмовляючи в ними, тямлять, що людська уломність є така, що завсіди буде якась помилка, якась пересада, завсіди така душа може брати за Богом дане те, що буде тільки її твором, уявою. Уява сама буває така могутня в людині, що людина готова присягати, що таке їй трапилося, а воно трапилося тільки в її думці й у добрій вірі вона переконана, що таке було.
Друга річ, яку треба людям пригадати, це те, що при таких проявах треба кожному лишити свобідну волю думати про них, як хоче і як уважає за найкраще. Один скаже «не вірю», не тільки у значенні християнської віри, бо в тому значенні ніхто не може сказати «вірю», — але «не вірю» взагалі, себто думаю, що те все уява, фантазія, неправда. Інший кожне слово принимає за святе й в усе вірить — очевидно, не чеснотою віри, бо вона ні при чому в цій справі, але людською вірою, себто все вважає за щире золото, за правду, за небесні чуда. І один і другий має право так говорити, і не повинні про це спорити, не повинні роз'єднюватися.
Крім християнської покори е й друга чеснота, яка може бути неначе пробним каменем, по якому можна пізнати правдивість таких надзвичайних проявів. А тою чеснотою є послух для Церкви. Христос казав до Апостолів: «Хто вас слухає, Мене слухає», а коли уздоровив прокажених, відсилав їх усе до єреїв, щоб ствердили уздоровлення: «Іди, покажися єреєві». Тому й надприродне діяння в душі мусить мати цей напрям. Божа душа буде послушна Його Церкві. Це й лучиться з тим, що ми попередньо сказали, бо покора веде до послуху, душа покірна буде й послушна. Послухає навіть ради, бо не буде ставляти своєї думки вище від думки Церкви. Не буде думати, що в своїх силах і своїми дорогами зайде дальше, ніж Божими дорогами, які вказує Церква.
Про св. Симеона Стовпника оповідають, що коли зачав надзвичайне життя на стовпі й практику такого нелюдського умертвлення, то на саму згадку про таке життя дрож згрози (*) проймала людей. Пустельники, що жили в тій самій пустині недалеко від його пустельні-стовпа, боялися якогось диявольського обману й, щоб досвідчити духа св. Симеона, післали до нього двох вибраних з-поміж себе й казали молодому Симеонові так сказати: «Старці, пустельники цієї пустині приказують тобі залишити дотеперішнє життя, зійти зо стовпа й пристосуватися до загального способу життя нас усіх». Та на це Симеон, не застановляючись ані хвилини, відповів: «Повинуюся», і зачав зі стовпа сходити. Тоді старці, по цьому знаку досвідчивши його Божого духа, утвердили його ще в дорозі, яку вибрав: «Лишись, не зміняй способу життя, ми пересвідчилися, що Бог веде тебе цею дорогою».
Очевидно, не належить до кожного християнина досвідчати послух вибраних Богом людей. Це справа їхніх сповідників, настоятелів чи духовників. Того досвіду можуть і повинні вживати ті, що відповідають за такі душі, бо їх повірила їм Церква. Але й нехай не пересаджують, нехай не вимагають під послухом речей неможливих або занадто трудних. Іде про духа послуху, а не про надзвичайні діла послуху. Іде про послух для Церкви, а не про послух для сповідника, котрий може тільки в означених церковним правом межах чогось жадати від каянника.
Вкінці третя чеснота, потрібна тим вибраним душам, це здержливість. Ця чеснота е також пробним каменем Божого покликання. А йде тут не про зовнішню здержливість від їди, від напитків чи від тілесних розкошей, а про ту рідшу й труднішу здержливість від духових розкошей і приємностей. Очевидно, душа вибрана Богом буде зберігати й ту зовнішню здержливість, буде поконувати пристрасті обжирства, п'янства й захланности, але обдарована з неба буде скорше або пізніше розуміти, що сам Датель цих небесних дарів є ціннішим даром від Його хочби й яких високих і цінних дарів, і над тими дочасними, хоч і духовними дарами не буде затримуватися в леті до Нього, що е Даром над усі дари, — до Божої Премудрости, що з неба зсилає нам Святого Свого Духа. Така душа в школі молитви, до якої Бог її кличе, навчиться в жертву приносити навіть найбільші розкоші духовного життя задля Христового терпіння. Буде вище цінити пониження й упокорення Христа, ніж вивищення й розкоші, які Він дає Своїм слугам. Та й немає більшої перешкоди в духовному житті, як та тонка й глибока захланність на духовні розкоші контемпляції. Хто їх шукає, не може Бога шукати, або зле Його шукає. Бо як кажуть святі, щоб те все, що називаємо Божою повнотою, щоб те все посісти й до того всього дійти, треба всього відректися й усе покинути.
Душам вибраним і назначеним Божим п'ятном треба багатьох Божих ласк, тому треба за них і дуже молитися, передовсім про те, щоб відповіли Божій благодаті й обереглися всякої гордости й усякого непослуху та всякої хочби й якої тонкої захланности. Вони за прикладом Ісуса Христа готові для спасення душ і життя віддати й терпіти хочби й які великі муки. Нехай це буде для нас і заохотою, щоб по змозі й по силах кожний так само на себе Христові терпіння принимав і з Христом умирав, щоб з Христом колись на віки прославитися. Амінь!

У Львові, в день св. Пророка Іллі Р.Б. 1937. Митрополит Андрей