наскільки ми щедрі...
Чи вмієш ти давати?
Застановімося…. Акція проходить для ЛЮДИНИ! А хто ж така людина для тебе?
Це – найкраще творіння Бога, це – ТИ!
Чому ж твоїм серцем керує в першу чергу власна вигода?
Ти хочеш позбутися тих речей не заради людини, а тому що вони тобі заважають і є непотрібними.
Чи не ставимось ми до інших людей як до смітників, у які вкидаємо все, що нам непотрібне або чого не можемо з’їсти?
Коли стукає у наші двері убогий чоловік і просить щось поїсти, ми даємо йому те, що дуже часто самі вже не їмо, називаємо його ледарем в думках чи вголос, зовсім не знаючи його життя.
Коли за працю розраховуємося з біднішою від нас людиною, наприклад, мішком цибулі чи декількома кілограмами картоплі, то віддаємо гірше, собі ж залишаємо краще.
Чи отримавши зарплату, відділяємо від "грубих" купюр "дрібноту", яка може заважати нам у гаманці, і віддаємо до церкви, при цьому радіємо, що ми такі хороші християни.
Чи пам’ятаємо про вдовину лепту і про те, що всі ми рівні перед Богом?
Чи виконуємо у такому випадку заповіді: люби Бога понад усе, а ближнього як самого себе?
Чи бачимо у ближньому Христа? Звісно, що ні. У таких випадках ми завдаємо шкоди в першу чергу собі, бо позбавляємо себе радості давати по-справжньому.
Хтось сказав: "Багатий не той, що має багато, а той, що багато дає". Але дає не так, як ми дуже часто робимо, бо це не давання, а задоволення власного "Я", а давання з любові, жертовно, аж до болю… так, як Христос… на хресті. Він віддав усе для тебе і для мене. Все забрали у Нього, навіть останню одіж. Бог віддав себе добровільно заради тебе аж до смерті. Чи розумієш це?
У цих хвилинах, коли прочитав про акцію чи зустрів потребуючу людину, у тебе має виникнути запитання: Що найкращого маю зробити для цієї людини? Що зробив би Христос?
Він віддав своє життя. Він промовляє до тебе устами цієї людини. Він стукає у твої двері, благаючи про допомогу. Він виглядає тебе через вікно дитячого будинку. Він чекає на тебе у церкві… Віддай все, що маєш. А маєш ти багато! Бо Він тебе обдарував. Маєш не тільки те, що тебе годує і одіває, а передусім частинку свого серця, усмішку, потиск руки, співчутливий погляд, лагідне слово і ще багато чого!
Бо ти – ЛЮДИНА!
Коли віддаєш все найкраще ближньому, тоді по-справжньому стаєш щасливим, бо велика радість криється у даванні. Вона позбавляє тебе від егоїзму, самолюбства, витягує з рабства всього проминаючого, шліфує твоє серце від бруду і робить його чистим так, що у кожному ти починаєш бачити Бога. Це Ісусові слова: "Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога". А постійне прагнення чимось чи кимось володіти не знає спокою, це "болото", яке тягне серце на дно, віддаляє його від Бога, робить його не подібним до людського, нещасним. Ви не зустрінете людину, яка щиро дає і є нещасливою, так само, як і людину, яка не хоче давати і є щасливою. Бо давати – це щастя!
Мати Тереза найкраще знала, як потрібно давати. У своїх роздумах вона ділиться деякими правдивими розповідями. Ці історії для тебе. Поміркуй, чи знайдеш свої вчинки подібними.
Якщо так, ти – щасливий!
"Кілька тижнів тому до нашого монастиря прибули молодята й подарували мені значну суму грошей на їжу для потребуючих. Я запитала їх: "Де ви дістали такі гроші?" Вони пояснили: "Позавчора ми побралися. Але перед шлюбом вирішили, що не будемо купувати весільного одягу, не будемо влаштовувати весільної гостини, заощаджені гроші ми подаруємо Вам". Я розумію, яке це має значення для індійської родини й на яку велику самопожертву вони наважилися. Я запитала молодих: "Але чому ви так зробили?". Вони відповіли: "Ми так сильно любимо одне одного, що хотіли розділити радість нашої любові з людьми, яким ви служите. І тепер ми радіємо серцем".
"Колись у нашому домі опіки над дітьми ми не мали цукру. Маленький чотирирічний хлопчик почув, що "Мати Тереза не має цукру для дітей". Він пішов додому й сказав батькам: "Протягом трьох днів я не їстиму цукру. Я віддам свій цукор Матері Тереза". Через три дні батьки привели хлопчика до нас. Він був такий маленький, що ледь міг вимовити моє ім’я, та все ж він навчив мене любити великою любов’ю. Не важливо, скільки він дав, але жертвував це з великою любов’ю, аж до болю".
"Якогось вечора до нашого дому прийшов чоловік і сказав мені: "Я знаю одну індійську родину, що має вісьмох дітей, - вони вже давно нічого не їли. Зробіть щось для них". Я взяла дещицю рису й негайно подалась, куди сказав наш гість. На обличчях дітей побачила вираз невимовного голоду. Їхня мати взяла рис, розділила на дві порції і вийшла. Коли після її повернення я запитала, куди вона ходила і що робила, та відповіла одним-єдиним реченням: "Вони теж голодні". Поруч у сусідстві мешкала мусульманська родина. Жінка знала, що їм теж дошкуляє голод. Того дня я більше не приносила їм рису, бо хотіла дати шанс для радості, яку справляє можливість поділитися з іншими. Я не здивувалася, що вона поділилась, та була заскочена тим, що жінка взагалі подумала про їхній голод.
А чи ми думає про це? Чи знаходимо час, щоб побачити і усвідомити це? Чи знаходимо час, щоб хоч до когось усміхнутись?" (Думки Матері Терези на щодень, 2006)
В.Марко, катехит