батьки і діти
Хто ж вихователь – сім’я чи школа?
Сучасна педагогіка вважає своїм завданням повернути суспільство до цінностей родинного, а не державного виховання.
Пізно увечері, очікуючи на зупинці маршрутку, почула “триповерховий” набір нецензурних слів. Можливо, й не зупинилася б, але зрозуміла, що розмовляють підлітки. Учні восьмого чи дев’ятого класу. “І хто вас так виховує?” – вирвалося мимоволі. Один з хлопців виокремився від компанії і нахабно, з викликом, вигукнув: “Ніхто!”. Оскільки у самої росте син, захотілося з’ясувати відповідь на просте, однак вельми актуальне у наш непростий час запитання: хто ж усе-таки сьогодні повинен виховувати дітей? Батьки? Але вони вельми завантажені і думають насамперед про те, як заробити на хліб насущний. Може, школа? А може, й взагалі телевізор?
Батьки вчать дітей, а батьків – школа
Вихованням дітей, говорить завідувач кабінету проблем виховання Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Леся Гриза, повинні займатися насамперед батьки, сім’я. А вже потім – церква, суспільство. Є мудре прислів’я: щоб людство було щасливим, потрібно, аби кожен із нас одну свою власну сім’ю зробив щасливою. Сьогодні маємо парадокс. Побутує думка, начебто держава повинна займатися вихованням дітей. Коли їдемо в трамваї і школяр (або малюк) не поступиться місцем старшому, що ми кажемо? “Чого тебе тільки у школі вчать!”. І ніхто не запитає: “Чому батько і мама не навчили тебе, що старшим слід поступатися місцем?”. На жаль, сучасні батьки, завантажені проблемами, не вельми підготовлені до того, аби виховувати власних чад. Згідно зі статистичними дослідженнями, тільки 17 відсотків із них стверджують, що мають для цього достатньо психолого-педагогічних знань…
За часів радянської влади, доповнює заступник директора з організаційно-методичної роботи цього інституту Микола Кацюба, держава намагалася за всяку ціну відірвати дитину від сім’ї. З двох місяців малюки перебували у ясельних групах, потім переходили в молодші групи дитсадочків. Ще через кілька років – відвідували школи, а у школі - групи продовженого дня. Батькам віддавали дитину на вечір, коли вони, втомлені, фізично не мали сил займатися її вихованням. Зрештою, лише відірвавши дитину від сім’ї, можна було ростити її в певному ідеологічному дусі. Але ж в українських сім’ях родинному вихованню завше приділяли велику увагу. Дотримувалися десятиліттями встановлених звичаїв, обрядів. Тому нині педагоги роблять усе для того, аби українське суспільство повернулося обличчям до найціннішого свого надбання – родинного виховання. Що можна зробити? Фахівці-педагоги вважають, що сьогодні школа повинна взяти на себе непросте завдання - навчити батьків, як виховувати власну дитину.
Тільки без педагогічного авторитаризму!
На батьківських зборах, на думку Лесі Гризи, слід говорити не тільки про те, хто як навчається, чи потрібно у класі робити ремонт, а й про проблеми виховання учнів. Не варто у школі ігнорувати проведення традиційних українських свят – Дня матері чи Дня сім’ї. Це власне ті заходи, що згуртовують і батьків, і їхніх дітей. Добре, якщо члени сімей школярів братимуть участь в екскурсіях (допомагатимуть класним керівникам), стануть учасниками спортивних змагань на кшталт “Тато, мама і я”, “Спортивна сім’я”, “Козацька родина”. Найголовніше для педагогів, які залучатимуть батьків до участі у тих чи інших святах, – відмовитися від педагогічного авторитаризму. Мовляв, як учитель сказав – так і повинно бути. Насамперед при зустрічі з батьками слід розповісти щось добре про їхню дитину. Потім, ніби між іншим, сказати: “У вашої Катрусі дещо не виходить”. Далі – запитати батьків, який варіант вирішення проблеми вони пропонують. І лише після цього знаходити спільне рішення. “Сьогодні чимало батьків вважають, – каже Леся Гриза, – що їхній святий обов’язок – нагодувати і одягнути дитину. Але є ще духовний світ школяра, за який рідні також відповідають”.
Розкомплексовані діти, де вас подіти?
Представники зрілого покоління говорять: сучасні школярі – не ті, що були двадцять чи тридцять років тому. Виховувати їх, мовляв, стало набагато складніше. Чи є у тім міркуванні раціональне зерно? Портрет сучасного школяра, каже Микола Кацюба, таки відрізняється від школярів 10-15-річної давності. Мойсей 40 років водив євреїв пустелею, аби вони забули, що були рабами. А сучасним дітям невідоме відчуття страху, що стримувало їхніх батьків. Звісно, з розкомплексованими дітьми, які не бояться висловити свою думку, набагато складніше і батькам, і педагогам (зокрема вчителям старшого покоління, які сьогодні повинні змінювати роками сформовану психологію, шукати нові підходи до вихованців). Зрештою, вважають фахівці, хороший вчитель знайде підхід і до найскладнішого учня, і у найскладнішій ситуації. І допоможе це зробити батькам.
Як боротися з телемонстром?
Непроханий вихователь сучасних школярів, який увірвався у нашу дійсність, - телебачення. Чи можна боротися з телемонстром? Виявляється, можна. І досвідчені педагоги знають, як. В усьому світі, каже Леся Гриза, батьки застосовують практику блокування каналів. Якщо, звісно, вони не хочуть, аби їхня дитина дивилася ті чи інші передачі. У нас же в Україні батьки вчинили навпаки. Встановили багато антен, кабельне телебачення - і пішли з дому. Діти дивляться усе, що їм до вподоби. Про блокування каналів мови нема. Варто, радить пані Леся, пам’ятати про таку річ, як медіаосвіта. Вчителі мають навчити батьків, що слід пояснювати дітям: фільм і телебачення – це ще не реальне життя. Школярі не повинні робити трагедії з того, що у них нема такого одягу чи такої машини, як у “кіношної” героїні. Батьки повинні обговорювати фільми та передачі (наприклад, “Вікна” чи “Велике прання”), які переглядали разом з дітьми. Не можна відразу після закінчення фільму розходитися по своїх кімнатах. Варто запитати сина чи доньку, який урок він (вона) виніс з того чи іншого вчинку героя чи героїні. “Я іноді жартома кажу, - підкреслює Микола Кацюба, - що єдине, що можна винести доброго із закордонних серіалів, – їхні герої ніколи годинами біля телевізора не сидять”.