В.Марко, катехит

Проблеми спільноти

Спільнотні рани

Чи бувало тобі інколи важко у спільноті? А може тебе не завжди розуміли і не завжди належно оцінювали так, як би ти цього хотів? Чи підкрадалися до тебе думки, які говорили: а що я роблю тут, не розумію…?

Якщо ти член молодіжної християнської спільноти, думаю, що так. Здивуєшся, але це природно і навіть необхідно. Наступні рядки, думаю, заспокоять тебе і додадуть впевненості. Сподіваюсь на це.
Життя будь-якої спільноти, в тому числі і християнської - це дорога, на якій зустрічається і терен і каміння, інколи вона може бути прямою, чистою і легкою, проте дуже часто ця стежина крута і небезпечна. Відмінність християнської спільноти від будь-якої іншої полягає у тому, що в центрі християнської спільноти є Христос і всі наші діяння, наміри і зусилля звернені до Нього. Він – Той, який об’єднує спільноту, скріплює, надихає і веде. Інколи ви засмучуєтесь, що не всі розуміють, що означає бути приналежним до спільноти: дехто приходить з якигось своїх власних міркувань, з інтересу, зацікавлення, з власної вигоди чи просто йде за компанію з товаришем. Але якщо ми хоч на хвилинку зупинимось, перестанемо аналізувати вчинки інших і звернемо цілковито свій погляд на особу Ісуса, на людей, які Його оточували, на життя першої спільноти, яку Він покликав, наші погляди зміняться. За Ісусом ішли тисячі людей: одні йшли, чи хотіли Його побачити з цікавості (н-д митар Закхей), інші – щоб оздоровитись, ще інші – тому що хтось з рідних їх покликав і вони йшли «за компанію». Навіть в найближчому оточенні Ісуса, оточенні 12-ьох, не все було досконало. Не всі розуміли Його. Яків і Іван, сини Заведея, вимагали для себе першості у Царстві, яке вони сприймали не так, якби хотів цього Ісус. Вчинок Юди говорить також сам за себе. Петро-скеля обіцяв Ісусу, що Його не зрадить, навіть якщо всі від Нього відвернуться. Але так швидко зрікся не один раз, а тричі. Та й під хрестом стояв лише один із 12-ьох, всі інші повтікали. Задумайтесь: чи легко було Ісусові у такій спільноті?
Читаючи вдумливо Євангеліє, можна зустріти чимало таких ситуацій. Та попри те все ці люди з своїми людськими міркуваннями, поглядами йшли за Ісусом. Спільнота 12-ьох пустила своє коріння на весь світ і стала могутньою, всупереч своїй недосконалості, бо пізнала свого Учителя. Шлях за Ісусом для багатьох ставав справжнім наверненням. На цій дорозі хтось швидше, а хтось пізніше навертався, для когось вистарчало лише слова Ісуса, а для когось треба було зцілення, чуд, а навіть і Його розп’яття (як от розбійник на хресті, сотник, який визнав Ісуса Сином Божим). А були й такі, які не змінили свого світогляду і не увірували, це перш за все книжники, фарисеї, священики. Вони також ішли за Ісусом, але їхній мотив був дещо іншим. Вони не хотіли навернення, а ті, хто хотів, отримав.
Тому дуже важливо для члена спільноти хотіти зустріти Ісуса і шукати Його, як н-д шукав Закхей, грішниця, ханаанянка чи старшина синагоги. Впевнена, що кожного члена спільноти Ісус кличе у свій спосіб і свій час, найкращий для нього, кличе здійснювати якусь певну місію у ній. Хтось із вас вже відгукнувся на цей поклик, радо прийняв його і відчуває себе необхідною частиною спільноти. Проте є й такі, які ще тільки у пошуках. Вони знаходять різні дорогі перли, та ці перли їх не задовольняють, бо відчувають, що є десь та – найдорожча, якою будуть радіти і за яку віддадуть усе. Ісус є цією найдорогоціннішою перлиною і Він є недалеко, у твоєму серці: почуй Його! Зосередься на собі, не шукай причини в інших, не критикуй. Почни із себе і, якщо відкриєш Ісуса в собі, то тільки тоді зможеш Його відкрити іншим. Бо людина дає лише те, що має. Як можеш дати Ісуса, коли не маєш Його? А Ісус є любов. То як можеш давати любов іншим, коли не маєш Ісуса?
Християнська спільнота є Христовим Тілом. Кожен має свою функцію, своє місце, завдання у ній, і кожен є важливим і необхідним. І так як Христове Тіло покалічене, покрите ранами людських гріхів, так і християнська спільнота має в собі болючі місця, які ми самі спричинюємо своєю гріховністю і браком нашої любові до Господа. Ліком від цього є лік Ісуса: прощення, терпеливість, пошана до особи ближнього. Відчуйте потреби інших членів, загляньте у їхні серця, думки і подивіться їхніми очима, а не своїми. Тоді багато чого стане зрозумілим і простішим. Тоді зможете стати справжньою родиною у Христі, бо ви з Христом і ви – Христові!
Вікторія Марко


Cумніви, несправедливі осудження - це наслідок почуття непотрібності серед таких дорогих надзвичайно близьких людей, які, по суті, мають однакові погляди... Але, що тут не гадай, завжди трапляється щось таке, що перериває той невидимий зв’язок з людом, змушує підвищити рівень власного егоїзму... Так, це ой, як погано, тому треба віднайти силу в собі повірити, що бажаня робити добро все ж таки переможе, гордість відійде назад. Що тут не кажи, всі ми люди, всі помиляємось, але як сказав хтось відомий: на помилках вчимося. Тому ніколи не треба навіювати думку, що все настільки погано і ти настільки непотрібний, а повірити в себе, перескочити через власне "я", яке іноді сягає критичного рівня падіння у гріх. Тому живемо в своє задоволення, але так, щоб інші відчували підтримку з нашого боку, а не навпаки - відчуження.
Оля Волошанська,
член молодіжного братства
Покрова Пресвятої Богородиці, Самбір

Справді, як багато ми можемо, і одночасно як мало ми хочемо зробити добра для ближнього. Постійно відгороджуємося, боїмося, що в нас нічого не вийде. Часто відкладаємо роботу на завтра, а то ще й гірше забуваємо про неї, або шукаємо причини відмовитись. Чому так? Адже Ісус каже: «Іди за мною». Ісус не вимагає від нас першості або лідерства, не просить прокладати невідомі дороги, йти в непролазні хащі, а лише слідувати за Ним, дорогою, якою Він пройшов. Дорогою любові, співчуття, підтримки, взаємодопомоги. Я впевнена, що ми здатні це зробити, тому що ми не одні на цій дорозі, з нами, Любов Ісуса - вселаскава та всеохоплююча.
Прислухаймося один до одного, намагаймося не ставити зразу захисного бар’єру і питання «чи це МЕНІ потрібно?», будьмо уважні до потреб інших і частіше посміхаймося
Надія Гавриляк, УМХ, Самбір 

Стоїмо чи крокуємо?


Не один раз можна почути від молодої людини, яка належить до тої чи іншої християнської спільноти такі твердження: «Дуже жаль, але спільнота вже не така, як була колись», «раніше було по-іншому», «сумую, за колишньою спільнотою», «не знаю, чи хочу бути далі у спільноті» і т.д. Чому такі неоптимістичні твердження з’являються?
Спільнота – це рухомий організм, який зростає, піддається змінам, керується серцями, діями, характерами її членів. Справжня християнська спільнота покликана до зростання. А що значить зростати? Це передусім покидати «країну» власного егоїзму, власних егоцентричних поглядів та прямувати до пізнання справжньої любові.
Спільнота, як живий організм, зростає немов дитина. Вона проходить певні етапи. І перехід від одного етапу до іншого може супроводжуватись проблемами та терпінням її членів. Це не легко. Спершу спільнота проходить етап заснування. Це період розквіту, розширення та певного спокою. Він нагадує юність людини. Інколи члени спільноти відчувають, що їхня спільнота є вибраною, найкращою і, що тільки на них зійшло Боже благословення. Спільнота налаштована на грандіозні великодушні вчинки, які прагнуть змінити все навкруги. Та дуже швидко може настати криза, коли все ж спільнота за деякий час усвідомить, що зовсім вона не є така досконала. У ній багато недоліків, а поряд ще й інші спільноти, яких благословив Бог. Коли з’являються перші кризові проблеми, кількість членів зменшується. Ті, котрі приходили повні ентузіазму, мрій та бажань, в скорому часі вичерпуються. Перед ними постає реальна картина спільноти. Багато з них відходять. Це є дуже болючий період для тих, яким не байдужа спільнота.
Тоді перед її членами постають два шляхи: залишитись і прийняти все чи відмовитись від подальшого життя у спільноті. Ці два шляхи чигають на людину завжди. Вузька, терниста стежина чи широка пряма дорога? Сподіваюсь, всім пригадались слова Ісуса, який саме і говорив про ці два шляхи та їхню кінцеву зупинку? Так, спільнота, у якій все «гладко» і безпечно не зростає. Це «застійна вода», яка нікуди не тече і в скорому часі почне висихати, покриватись «водоростями». Вона не зростає в любові, бо не досвідчує терпінь. Саме терпіння є вчителем любові. Така спільнота приречена на загибель.
Однак, та спільнота, яка переживає кризу і знаходиться на межі загибелі, стоїть ніби над прірвою: загинути чи почати нове життя? І дуже часто ця ситуація змушує людей кардинально переосмислити себе, побачити свої недоліки та хиби, якими саме ми зранили спільноту, переоцінити свою мету і молитовне життя. Таке випробування може згуртувати спільноту, звісно, за умови, якщо поміж її членами є такі, які зрозуміють це і захочуть зростати у любові.
На жаль, завжди знайдуться люди, які не бажають зростати. Їм хочеться, щоб усе залишалось таким, як раніше; вони не бажають рухатися вперед і приймати те, що Господь посилає їм сьогодні. Їм важко зрозуміти, що якщо щось і минає, пропадає, тоді обов’язково з’являється щось нове, не менш значуще, яке потрібно прийняти. Ці люди воліють залишатись дітьми чи підлітками і не бажають дорослішати. Але ж спільнота повсякчас перебуває у стані розвитку і вимагає від кожного з нас робити кроки вперед, нехай і дуже болючі, однак до любові – до Ісуса.

 

Стаєм собою завдяки спільноті


У своєму житті людина, часто не помічаючи цього, надіває на себе безліч масок. Маски створюють новий образ для людини, штучний. Вона так звикає до цього образу, що і забуває, якою вона є насправді, забуває, що створена на образ Божий, про який повинна дбати завжди.
Життя у масці – це життя в ілюзіях, у власно створеному світі. І дуже важко у цій ситуації побачити реальний світ, а ще важче побачити себе – оцінити, зрозуміти і прийняти.
Життя у спільноті допомагає людині позбутися будь-яких ілюзій, скинути маски. Звісно, якщо вона цього захоче. Це тривалий процес і болючий. Бо як не хочеться щось міняти! Як страшно побачити себе таким, яким я є насправді! А ще страшніше показати себе іншим у всій своїй убогості. Це дійсно лякає. Спільнотне життя кидає виклик людині і прагне допомогти їй краще пізнати себе і оточуючих.
Створюючи першу спільноту, Ісус кинув такий виклик своїм учням. Вони змушені були перейти декілька криз перш, ніж їм відкрилась реальна картина себе. Для Св. Петра перша криза настала тоді, коли Ісус покликав його до себе: десь у глибині душі він, напевне, жалкував за своєю сім’єю та ремеслом. Але любов до Ісуса і надія на майбутнє дала йому змогу подолати ці вагання (Чи у нас їх не має? Що допомагає нам долати їх?). Наступна криза настала тоді, коли Петро з’ясував, що Христос не зовсім такий, яким він собі Його уявляв. Він волів би бачити Божого Сина пророком і месією, а не стежити, як Ісус обмиває ноги своїм учням, і слухати, як Він говорить про те, що невдовзі покине їх. Найзначніша криза прийшла тоді, коли Ісус виявив свою слабкість і помер. Тоді Петро відрікся від Нього – і це була остання криза, під час якої він утратив усі ілюзії щодо самого себе.
Петро, як і всі інші, хто прагнув йти за Ісусом, стали тими гілками у Христовій спільноті, які піддались очищенню, хоч і болючому, щоб дати гідні плоди.
Щось подібне відбувається і в будь-якій іншій християнській спільноті. Дуже часто для тих, хто приходить у таку спільноту, спочатку все здається дуже гарним, веселим, захоплюючим. Людина намагається створити власний образ, який би був спрямований на зачудування інших до себе і любування собою. Та дуже швидко така людина зазнає розчарувань.
У спільнотному житті спостерігаються такі ж великі кризи для тих, хто дійсно прагне йти за Ісусом. Перша – найлегша – настає після того, як приходимо до спільноти. Десь у наших серцях завжди ховається туга за цінностями, котрі зосталися у минулому. Причиною ще одної кризи є відкриття того, що спільнота зовсім не така досконала, як ми думали раніше, і теж має свої вади та недоліки. На цій стадії багато молодих людей відходять. Ідеали й ілюзії зруйновано; перед очима постає реальність. Третій складний період починається тоді, коли ми відчуваємо, що спільнота не розуміє нас, або ж навіть відкидає. Так, наприклад, трапляється, коли всупереч сподіванням, нам не запропонували працю, яка давно нас приваблювала. Найважчою з усіх криз є четверта. Її спричинює розчарування у собі через увесь той гнів, заздрість та розчарування, що накопичилися у нас всередині. Якщо ми прагнемо стати невід’ємною частинкою спільноти, то маємо знати, як пройти крізь згадані кризи; кожна з них поглиблює наше життя і є кроком до внутрішньої свободи. Усі вони передбачають втрату ілюзій і поступово підштовхують нас до прийняття реальності такою, якою вона є.
Щоб дійсно зростати, треба спершу померти. Померти для власного егоїзму, гордості і всього, що заважає бути собою. Твоя спільнота саме цього від тебе прагне. Не відвертайся від цього дарунку, який дарує тобі життя у спільноті. Не опускай рук, а стань, як це зерно, яке, щоб вирости, повинно спершу померти. Тільки тоді ти зможеш принести гідні плоди Божих задумів та стати собою!


 Довіра у спільноті


Кожен член спільноти – це окрема «країна», яка несе свою культуру, інтереси, цінності, світобачення, говорить на своїй мові. Добре, якщо ця «культура» хоче бути відкритою до інших, прагне інтегруватись у інші «культури», вивчати їхню мову, вести розумний діалог, йти на компроміс, підтримувати і довіряти… Між такими людьми немає кордонів. Така спільнота є сильною і згуртованою. Гірше, коли людина відмежовує себе від інших мурами (егоїзмом, заздрістю, зверхністю, власними амбіціями…). За цими мурами важко побачити і пізнати інших людей. Така людина шкодить не тільки собі, але й цілій спільноті. Вона «зациклена» на собі, не хоче довіряти та підриває довіру інших до неї. У такій спільноті важко перебувати тим, які справді хочуть бути відкритими, бо вони наражаються на осуд, насмішки, відкинення...
Вміти довіряти – це мистецтво, яке потрібно любити, яким потрібно захоплюватись і до якого потрібно прямувати. Цим мистецтвом володіють діти, а дорослі дуже часто з роками втрачають її, бо будують високі мури навколо себе (свого серця). Людина з відкритим серцем швидко опановує цю майстерність. Чому? Бо це серце здатне бачити Христа в інших людях. І якщо вона знає, що у цій людині - Христос (нехай Він буде убогий чи багатий, скалічений гріхами чи праведний, здоровий чи хворий), вона щиро буде довіряти і покладатись на Господа. Така людина шанує і любить свого ближнього. А у спільноті, в якій пануватиме взаємна довіра і любов, все буде гаразд. Така спільнота є Обличчям самого Бога.
Ось деякі думки членів нашого молодіжного братства.

Наталя Кіт
Довіра між людьми створюється на взаємній відповідальності та співучасті. Вона займає головну роль по відношенню до інших і одне із основних місць у спільноті. Завдяки одному вчинку чи одноразовій дії ми не можемо почати довіряти ближньому, для того щоб створити довіру потрібно багато часу, а зруйнувати її хватає декількох хвилин. Втративши довіру в очах оточуючих, ти втрачаєш своє обличчя. Підірвати довіру можуть плітки, сумніви, наклепи.
На мою думку, щоб відновити довіру потрібно почати все з чистого аркуша і забути все що було перед тим. Також відкрити своє серце і дати йому шанс стати справжнім, щирим, добрим.
Довіра... Довіряти... Вірити... Прощати

Оля Волошанська
Довіра - надважливий чинник існування самої спільноти, на ній будується все! Довіра руйнується легко, а відновлюється надзвичайно важко. Тому що відновити втрачене - це те саме, що відбудувати точну копію мегаполісу, який був зруйнований вщент. Підірвати довіру легко, як закрити очі. Тому що за одну мілісекунду зникають кольори, які прикрашали навколишній світ, а їх нестача змушує уявляти світ сірим і незахоплюючим. Її може підірвати будь-що, н-д, неправильний вчинок, чи швидше, необдуманий, коли здається, що все ніби під контролем, а тут «бах!», і все валиться. А відтворити це "все"- реально, але дуже важко….І ось приходить час, коли треба вибрати, чи потрібна тобі довіра тієї чи іншої людини, чи ні. Починається велика боротьба, яка, в кращому випадку, закінчується дефолтом власного Я. Так, важко усвідомити свою неправоту в певній ситуації, адже завжди шукаємо винних, чи тих, на кого можна звалити всю провину. Але все-таки щось гризе з середини і змушує думати не на рівні егоїзму, а на рівні душевному...
Віновити довіру в спільноті, означає, все-таки, почати реставрацію мегаполісу, який був збудований багатьма людьми, а зруйнував його тільки Ти...

Спільнота – це окрема «країна», яка несе свою культуру, інтереси, цінності, світобачення, говорить на своїй мові. Добре, якщо ця «культура» хоче бути відкритою до інших, прагне інтегруватись у інші «культури», вивчати їхню мову, вести розумний діалог, йти на компроміс, підтримувати і довіряти… Між такими людьми немає кордонів. Така спільнота є сильною і згуртованою. Гірше, коли людина відмежовує себе від інших мурами (егоїзмом, заздрістю, зверхністю, власними амбіціями…). За цими мурами важко побачити і пізнати інших людей. Така людина шкодить не тільки собі, але й цілій спільноті. Вона «зациклена» на собі, не хоче довіряти та підриває довіру інших до неї. У такій спільноті важко перебувати тим, які справді хочуть бути відкритими, бо вони наражаються на осуд, насмішки, відкинення...

 

Духовність спільноти


Молоді люди прагнуть зустрічатися в колі друзів, гарно проводити спільний час, ділитися інтересами, щось творити. Таким чином зароджується спільнота. А що ж таке християнська спільнота і чим вона різниться від будь-якої іншої? Напевно, кожен зможе дати відповідь. Християнська, тобто Христова, та, яка належить Христу, прямує до Нього і йде за Ним. Така спільнота має відзначатися прагненням до духовного.
Що таке духовність спільноти для молодої особи, яке місце вона посідає, з якими проблемами зустрічається і чи потрібна вона взагалі? На ці питання намагалися дати відповіді і наші молоді люди з братства Покрови Пресвятої Богородиці.

- Що таке, на вашу думку, духовність християнської спільноти? Яке місце вона займає?
Олена Говіщак: Тема духовності, як на мене, не повинна бути дискусійною. Звісно, без Бога спільнотка до хороших берегів не замандрує сама, тому кожен має відчувати свою відповідальність перед Богом та перед ближніми.
Оля Волошанська: Тема важлива і актуальна. Духовність - найперший чинник формування ХРИСТИЯНСЬКОЇ спільноти, бо саме вона відрізняє цю організацію від любої іншої. Вона важлива з самого початку заснування спільноти, бо має займати перше місце у всій діяльності членів організації. Від самого поняття «духовність», відштовхуються всі вчинки, які все ж пишуть історію самої спільноти.
-Від чого залежить духовність спільноти і що перш за все повинні робити її члени?
Оля Волошанська: Духовність залежить від внутрішнього бажання людини робити щось для інших, щось добре, що потім можливо забудеться можливо втратить зміст, але буде в книзі життя вічного.
Бортник Павло: На мою думку, від кожного з нас залежить духовність цілої спільноти. Кожен з нас подає приклад для інших, і цей приклад має бути якнайкращим. Найменше, що ми можемо зробити, однак воно стає інколи найважливішим, це наша безвідмовна і постійна присутність на зібраннях братства. Тим ми засвідчуємо, що ми не байдужі до розвитку власної духовності і духовності всієї спільноти.

- Яка роль і обовязки духівника спільноти на вашу думку?
Олена Говіщак: Було б не коректно заставляти нас ходити на Літургію, до сповіді, Причастя..... Але й нічого не робити - теж не правильно. Гарно, коли цим питанням займається духівник. Він говорить про важливість і проблема байдужості зникає, так, можливо, не з першого разу, але тут ще й діє питання прикладу. Провідник найперше має давати оцей хороший приклад.
Оля Волошанська: Духівник – це так званий продюсер художнього фільму, який знімає група людей для досягнення спільної і найважливішої мети – створення духовно стійкої спільноти. Він є тим цілим, від якого відштовхується загальне бажання бути в єдності і творити добро. . Спільнота без духівника як дитина без батька. Інколи буває важко, бо бракує твердого слова і чітких настанов до виконання чогось. Але як би важко не було, завжди знайдеться той/та, для кого вся ця справа не буде байдужою і з чистими помислами візьметься за серця всіх тих, хто шукав себе довгий час, нарешті знайшов, але ще не встиг самореалізуватися.
- Чи у спільноті повинні бути люди, які не є практикуючими християнами, тобто "далекі від церкви"?
Таня Карпяк: Думаю, що так. Однак є певне «але». Він повинен прагнути стати практикуючим, намагатись розвивати себе духовно і розуміти ціль християнської спільноти, навіть якщо до того він був «далеким від церкви». Тоді в такій спільноті він зможе стати ближчим до Бога і полюбити цю практику.
Оля Волошанська: Кожна людина є бажаною в очах Бога, якою вона б не була. Хто зна, може, вона зробила більше добра, ніж той, хто думає, що віруючий. І зразу на думці слова: «хто був перший нехай стане останнім, а хто був останнім нехай буде першим». Тим паче такі люди роблять нашу власну віру сильнішою і не дозволяють зневіритися.


-Чи потрібно виключати зі спільноти молодих людей, які не до кінця розуміють сутності християнської спільноти і інколи поводяться некоректно по відношенні до інших, наражаючи їх на небезпеку духовного занепаду?
Мудра Іра:
Думаю, що ні. Пригадується притча Ісусова про кукіль, де Він казав не виполювати кукіль, щоб часом не вирвати пшениці, а залишити все до жнив. Присутність таких людей в спільноті з одного боку може стати випробуванням для цілої спільноти, яке Господь дає для збагачення і самовдосконалення, для скріплення, а з другого, можливо, прийде час і та молода людина зміниться, беручи приклад з інших. Тоді знайде своє стадо і Пастиря ще одна загублена овечка. З такими людьми треба щиро розмовляти і пояснювати.

-які негативні моменти у діяльності спільноти можуть призвести до занепаду духовності у спільноті?
Уляна Гойчик: Є чимало негативних моментів,що підривають єдність спільноти. Але саме духовність повинна ці моменти ліквідувати. В нашій пам’яті завжди має бути фраза, що в чужому оці легко побачити скалку, коли в своєму бачиш колоду. Тому не варто порівнювати, бо в цьому житті кожен досягає свого рівня. А таке порівняння може лише зашкодити комусь на їхньому шляху досягнення святості.
А насамперед треба зрозуміти для чого тобі спільнота: для самореалізації своєї гордості чи для відшукання в собі того істинного "Я", яке загубилося в буднях заздрості, гордості і лицемірства. Тому треба знайти себе, своє бажання духовно збагачуватись і бачити лише себе й Ісуса і розуміти, як нам далеко до Нього...


 

Христос чи лідер?

 

         Чому із зміною провідника спільноті так важко зберегти єдність і розвиватись з новою силою? Чи ж не Христос був її фундаментом? Чому так стається?   Такі критичні ситуації переживала не одна християнська спільнота. Спробуймо дати відповідь на ці запитання.

 

         Християнська спільнота – це та, в центрі якої знаходиться Ісус Христос, а всі її члени ставлять собі за мету прямувати до Христа (про це говорилось в попередньому номері). Отже, єдиним лідером і провідником справжньої спільноти є тільки Христос. Що ж відбувається дуже часто у наших спільнотах? Особа-лідер згуртовує навколо себе молодь для утворення спільноти. Але як провідник, так і члени можуть наражати спільноту  на небезпеку, якщо не до кінця зрозуміють, що таке християнська спільнота та свого місця і покликання у ній.

 

         Зараз існують дуже багато різноманітних християнських спільнот. І це добре. Але чи можна їх назвати справжніми християнськими спільнотами?

 

         Необхідною вимогою християнської спільноти є її приналежність до церкви, до своєї парафії. Спільноту, яка живе парафіяльним життям, бере активну участь у житті своєї церкви, можна назвати християнською. Це та спільнота, яка відчуває болі і потреби Церкви, йде за покликом Христа і несе Його світло у світ. І навпаки, спільнота, яка знаходиться поза межами своєї церкви, не відчуває приналежності до неї, не є християнською.

 

         Однак не всі спільноти, які діють при церкві, також можна назвати християнськими. Дуже часто, на жаль, вони є тільки такими формально. Мова йде про групу людей, зібраних навколо особи-лідера. Якщо так, то така спільнота довго не проіснує, фундаментом її не є Христос. На жаль, дуже часто стається так, що ми витісняємо Христа із спільнот, замінюючи Його провідником, дуже прив’язуємося до нього. А коли відбувається зміна провідників, тоді наша спільнота немовби попадає в страшний буревій і дуже часто тоне – розпадається. І тільки тому, що ми забуваємо, що капітаном корабля є не людина, а Христос. Тільки Він вміє заспокоювати бурю на морі і приносити мир та спокій своїм мореплавцям.

 

         Дуже часто у спільноті трапляються декілька лідерів, які «тягнуть» її у різні боки, немов у байці Крилова І.А. «Лебідь, рак і щука». Така спільнота може мати трагічніше завершення ніж в казці про «Рукавичку» - рукавичка-спільнота може «розійтися по швам». Про цю проблему говорить св.. Павло у Першому посланні до Коринтян, в якому надмірний авторитет лідерів показано, як головну проблему спільноти: «Кажу ж про те, що кожен з вас говорить: «Я – Павлів, а я – Аполлосів, а я – Кифин, а я – Христів». (1 Кор. 1, 12)  Апостол Павло дає відповідь питаннями: «Чи ж Христос розділився? Хіба Павло був розп’ятий за вас? Або хіба в Павлове ім’я ви христились?» (1 Кор.1, 13). Таке розділення спільноти сталось через те, що лідери заслонили собою Христа.

 

         О.Роман Піндель зазначає, що у християнській спільноті лідер повинен так будувати свої стосунки з іншими, щоб не дійшло до (навіть без свідомого наміру) ставлення людини на місце Христа. Всі дії мають бути спрямовані на щораз більшу самостійність члена спільноти у розвитку його відносин з Христом. Хто робить залежним від себе та зв’язує учасників спільноти, розбиває єдність, якої прагне Христос і якої Він прагнув. Відносини у такій спільноті демонструє малюнок:

 

 

Для члена спільноти («а») лідер («а е») заслонив Христа. Людина зі спільноти може бути не тільки надмірно зв’язана з своїм лідером, але може навіть бути ним поневолена. Не осягне духовного розвитку, коли не помітить, що навіть найкращий в світі лідер так само, як і він, потребує подальшого розвитку до Христа. Зрозуміло, що кожен з них має розвиватись на своєму рівні.

 

Людина спільноти («Б») має більш урізноманітнені відносини. Передусім плекає найважливіші відносини — з Христом. Підтримує також стосунки з лідером, який є його більш досвідченим братом у дорозі до Христа та який ділиться з ним своїм досвідом. Член «Б» підтримує відносини також з тими, хто більше, ніж він, віддалений від Христа. Дуже уважно придивляється, що є причиною їх віддалення. Коли помічає, що брат у спільноті, навіть маючи найщиріші бажання, залишається позаду, пригортає слабшого брата (Рим 15,1-7), тому що може виявитись, що слабкому брату не вистачає досвіду або підтримки у новій ситуації або ж у ситуації, з якою він не дає ради. У таких важких ситуаціях можна побачити цінність спільноти та взаємних відносин. (о. Роман Піндель, Zeszyty Odnowy w duchu Świętym, 11/1996. Переклад: Лихогляд В.)

 

         Постава лідера у спільноті має бути «прозорою», тобто такою, через яку видно Христа. Ідеальний приклад лідерства показав нам Христос: служіння, умиття ніг апостолам, терпіння і смерть на хресті – для того, щоб усіх людей привести до Небесної Домівки. Тому кожен християнський лідер повинен усвідомлювати свою глибоку і надзвичайну місію у спільноті, постійно розважати про неї, аналізувати свої прагнення, вчинки, дії, замислюватись, чи не стає він на перешкоді до духовного розвитку інших членів спільноти. Не менша відповідальність покладається і на кожного члена спільноти, який постійно має себе запитувати: чому я у спільноті? Чи не маю надмірного прив’язання до провідника? За ким насправді йду? Бо християнські лідери – це не ті, що ведуть інших за собою, а ті, які з іншими ідуть до Христа.

 

 

Любить – не любить. Друг – ворог


Чи приходилось тобі досвідчувати нелюбов та презирливі погляди людей, що належать до тієї самої спільноти, що й ти? Чи не з’являлася тоді думка: як члени християнської спільноти можуть так ставитися до мене …? Мабуть приходив відчай, біль серця і думка: за що це мені? Чи не покинути це все?
Але ж ні, ні в якому разі! Пам’ятай, що саме зараз ти перебуваєш в ситуації, яка є благословенням для тебе і для цілої спільноти. Це нагода глибше пізнати любов і полюбити аж до болю – тих, які зневажають, не розуміють і завдають цей біль. Христос сам сказав, що яка заслуга нам, коли ми любимо тих, котрі нас люблять?
Дуже часто ми ділимо людей на «друзів» (добрих) і «ворогів (недобрих). Це дві великі небезпеки у спільноті. Дуже легко сходимось з тими, які нам догоджають, поділяють наші погляди, розуміють нас. Тоді ми засипаємо один одного компліментами: «Ти така хороша!», «Так класно в тебе вийшло!» і т.д. Наша «дружба» починає зводитись до взаємного вихваляння, через що ми зациклюємось на собі і перестаєм бачити інших. Ця «дружба» перестає бути поштовхом до зростання, вона заважає іти вперед, бачити образ Божий в інших, прислухатися до Святого Духа і йти через пустиню, в кінці якої – визволення. Так, спільнота – це пустиня, де поступово людина втрачає ілюзію стосовно себе, скидає маску і починає по справжньому бачити, слухати, розуміти. Вона стає справжньою людиною. Чи ж не тому ти у спільноті? Цього досягти нам допомагають наші «вороги». Саме вони заставляють нас задуматися, поглянути на себе з боку, вони відкривають нам очі на власну слабкість, недостатню зрілість, нашу гріховність. «Вороги» у спільноті допомагають нам побачити ворогів, що ховаються у нас всередині. І поки не усвідомимо, що кожен з нас – це суміш світла і темряви, Гітлер і Мати Тереза, любов і ненависть, а також те, що всі ми є діти одного Отця, доти будемо ділити спільноту на «друзів» і «ворогів», шукати винних. Саме тому у спільноті ми вчимося любити один одного і взаємно прощати. Такі прикрі ситуації нелюбові штовхають нас до ще більшої любові. І як тільки почнемо покірно все приймати, розуміючи ці істини, збагнемо, що нас любить Бог, до того ж просто неймовірно. Хоча ми зламані, але нас люблять. Спільнота стає місцем визволення і зростання.
Бог покликав нас у спільноту такими, якими ми є: дуже різними. Такими різними були і учні Ісуса – перша спільнота: Петро (рибалка), Матей (збирач податків), Юда … І в них були проблеми та непорозуміння. Але завдяки Ісусовому поклику спільнотне життя стало можливим. Ми маємо любити людей, які є зараз поруч з нами, бо вони даровані нам Господом і є для нас благословенням. Рана нашого серця допоможе побачити рани наших «ворогів», зрозуміти їх і пробачити. Це є справжнє прощення і любов «на хресті»!
На основі матеріалів Жана Ваньє «Спільнота – місце радості та прощення» 

 

Кліки у спільноті


Клік - це група людей, які свідомо, з власних міркувань та обставин обмежують своє коло спілкування у спільноті, уникають впливу інших; часто їх думки та ідеї не виносяться на обговорення широкому загалу.
Чи кліки сприяють гармонійному функціонуванню спільноти? Чи потрібні вони? Опитування, яке проводилось між членами молодіжного братства Покрова Пресвятої Богородиці, не дало однозначної відповіді. Звичайно, більшість молоді вказували на негативні сторони кліку, але, правда, були й такі, які вбачали в цьому певний позитив. Тому спробуймо ж дати правильну відповідь на ці запитання.
Щоб зрозуміти, чи клік несе за собою позитивні чи негативні наслідки, потрібно розібратись, що саме спонукає до утворення кліку. Якщо те, що веде до кліку, є добрим, християнським, провадить до глибшого духовного життя, тоді можна би було з впевненістю сказати, що клік повинен бути у спільноті. Якщо ж поява кліку є наслідком чогось «не дуже» християнського, егоцентричного, то такому кліку немає місця у спільноті. То чому ж виникає клік і які його наслідки?
Справжня християнська спільнота є христоцентричною, тобто такою, в центрі якої є Христос, а всі її члени ставлять собі за мету прямувати до Христа. Вони по-справжньому прагнуть зміцнення своїх відносин з Христом. Це можна змалювати наступним чином:







(див.о. Роман Піндель, Zeszyty Odnowy w duchu Świętym, 1996)
Автор цієї моделі дає таке її пояснення: чим більше член спільноти прагне наближатись до Христа, тим тіснішими будуть у нього зв’язки з іншими членами спільноти. Але тут потрібно поставити наголос на одному моменті: тісніші зв’язки будуть лише тоді, коли вони будуть слідувати за (а не перед) Христом. Коли ж деякі члени спільноти вирішують наближатися один до одного, без зміцнення своїх відносин з Христом, саме тоді виникає клік, в центрі якого вже не Христос, а власні прагнення та уподобання. Тоді чи таку спільноту можна назвати християнською? Чи вона переслідує єдину правильну спільну для всіх ціль – слідувати за Христом? Звісно, що ні. Кліки розбивають єдність спільноти. Тому що вони, наближаючись один до одного (по колу), віддаляються від інших. Потрібно завжди пам’ятати: Той, хто дає єдність справжній спільноті охрещених – цtext-align: justify;br /font-size: medium; font-family: 'times new roman', 'times';е Бог.Ось деякі думки молодих людей:
Чому не схвалюєш кліки у спільноті?
Юля К.: бо вважаю, що з усієї спільноти потрібно зробити один великий клік.
Андрій Б.: бо люди, які в кліку, забувають про оточуючих.
Олександр П.: тому, що я би хотів, щоб ми тримались разом, і рухались як одна сімя.
Іра К.: у спільноті не має бути кліків, бо кожен повинен бути відкритим і приділяти увагу не тільки найкращому другу, з яким бачиться кожен день, але й іншим членам спільноти.
Павло Б.: Такі кліки дуже часто вважають свої думки та ідеї кращими за інших, а інші просто бояться і стидаються висловити свою думку, бояться проявити себе і ніхто так і не буде знати, які сили в цих людей, яка їх думка, яка зараз може мати найважливіше значення!
Що таке кліки та як з ними боротися? (Своїми думками діляться випускники школи Мирянського Лідера)
Таня К: Кожен з нас, якщо не був учасником "клікової ситуації",то принаймі спостерігачем точно. Що можна сказати про людей, які створюють кліки? Ну перше, що спадає на думку - егоїсти, принаймі мені. Егоїсти в тому плані, що створюють своє коло спілкуваннь, розваг, свої пріорітитети і нікого туди не впускають. Так я думала довгий час. Та змінила свою думку, коли зрозуміла, що можливо ці люди заплутались у своїй же грі, це сталося випадково, мимоволі. А можливо проблема і в нас самих: може це ми стали причиною кліку, може це вони зверталися до нас, а ми повернулися до них спиною? Насправді люди, які знаходяться поряд і нічого не намагаються виправити, являються ще більшими егоїстами, бо дальше свого носа нічого не хочуть бачити.
Існують різні причини створення кліків. До кліку найчастіше входять люди, які хочуть виділитися чи мають свої певні переживання, страхи. Набагато простіше створити клік ніж його вирішити. То як же боротися з кліком?
Правильним і ефективним методом являється створення різноманітних ситуацій, які б розділили "клікових осіб". Це можуть бути певного роду розваги, праця в групах, просто розмова на різні теми. Тобто робити все можливе, щоб ці люди розширювали своє коло спілкування, вчилися довіряти і сприймати інших. Спочатку це буде важкувато та старання принесуть результат; ці особи самі підуть вам на зустріч. Та нав'язувати свою присутність також не потрібно, адже за людиною завжди залишається право вибору.
Якщо у вашій спільноті існують кліки і ваші старанння виявилися марними, то не засмучуйтесь, бо для таких людей ідея кліку вже стала не лише ідеєю, а способом життя. Нам залишається лише сприймати таких людей з усіма їхніми плюсами і мінусами. Памятаймо, що в світі існують люди, яким потрібна саме ваша допомога, не будьмо байдужими!
Оля В.: Кліки…В голові зявляються нові думки чи то пак ідеї «за» чи «проти»… Я певно трохи не погоджуся з позитивним значенням кліку, бо навіщо йти туди де всі разом і ламати все, що так довго будувалося? Якщо ти вже прийшов в спільноту, значить ти маєш працювати на її єдність, а не на свої амбіції.
Мені здається, що кліки створюються внаслідок поділу людей на певні групи, щоб щось зробити чи організувати. Але як інакше…виходить, що самі члени спільноти створюють кліки. В ідеалі, звісно, не повинно бути ніяких перебирань, аля «вона супер, а він не дуже», але як уникнути цього??? Не осуджуй - ось і відповідь, чи краще, поводься з людьми так, як хочеш, щоб вони поводилися з тобою (стандартні фрази, але в них все «впирається»)
Кліки були, є і будуть. Треба шукати вихід. Але кожен вихід - це вхід. Можна перерозподілити обов’язки - але не дуже допоможе, бо погляди будуть «не свої» і, як висновок – скрегіт зубів. Однак з часом може щось і вийде ….По одному працювати – це те саме, що підписати собі табличку: «все, що я зробив, не підлягає ніякій критиці», бо як моя праця, думка чи ідея не сподобається людям…то ж трагедія!!! На превеликий жаль такі ситуації дуже часті у спільнотах.
Тільки якщо кожен з нас інтегрує в спільноту, поставить її на перше місце, тоді все буде добре. Треба працювати на єдність спільноти, а не на свої амбіції!!!



«Зло, що спокою не знає»

Хотілось би вашій увазі зачепити наболілу тему, яка, на жаль, дуже часто має місце в молодіжних спільнотах. Це – вогонь, світ неправди, який запалює величезний ліс (Як.3,6), це – зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою (Як.3,8). Мова йде про наш язик, який породжує плітки.
Ось як Святе Письмо його характеризує: «Коли вкладаємо гнуздечки коням у рот, щоб вони нам корилися, ми керуємо всім їхнім тілом. А ось кораблі: хоч і які вони величезні та ще й до того гнані сильними вітрами, а кермуються ж маленьким стерном за волею стерника. Так само і язик: член маленький, а хвалиться великим!» (Як.3, 3-5) «Ним ми благословляємо Господа й Отця і ним кленемо людей, що створені на подобу Божу» (Як.3,9) Апостол Яків зазначає, що не повинно так бути, бо хіба з одного джерела б’є солодким і гірким? (Як.3,11) Причина всього – наше серце. Яке воно? Чи живить воно наше тіло, і з ним і наш язик, любов’ю, добром чи заздрістю, брехнею? Потрібно задуматись… кожному…. Бо як каже Святе Письмо: «Чим серце наповнене, те говорять уста» (МТ.12,34) і «із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства» (МТ.15,19) Вони виходять назовні за допомогою малого члена – нашого язика і завдають болю, руйнуючи спільноту.
Отож загнуздайте свій язик, підкоріть його уздечкою добрих слів, слів правди, сказаних з любов’ю!
Цікаві думки і поради стосовно пліток у спільноті подають члени нашого молодіжного братства.

Іра Мудра: «Плітки появляються через брак любові у цьому світі і зокрема в молодіжних організаціях. Єдиний вихід позбутися їх - це наповнити спільноту Божою любов'ю, інакше існування організації лічене і нічого у спільноті цієї не вийде. Наш захист - це сила Божа. Тому ми повинні твердо вірити, що Господь з любов’ю контролює обставини, що складаються в спільноті .Тож давайте звертати свій погляд до Господа і дякувати йому за то милосердя, яке Він нам посилає. "Не дозвольте, щоб зло перемогло вас, але ви перемагайте зло добром" (Рим.12,21.)»

Олена Говіщак : «Плітки - то коли хтось комусь десь щось сказав, той переказав іншому вже по-своєму..... і з маленької сніжинки покотилась лавина непорозумінь, образ, недомовок і розчарувань. Найгірше те, що людина, яка стає обєктом пліток, може і не здогадуватись про них спочатку, а потім це вже нависає так сильно, що і не знати як вибратись з того павутиння..... І все це тому, що не хватило сміливості людині підійти і поговорити віч-на-віч!!! На мою думку, з плітками боротись потрібно, особливо в організації, бо організація має працювати, а без довіри і взаєморозуміння плідна праця неможлива!!!!!!!
Кожен має зрозуміти, що породжувати плітки це неправильно, а їх розповсюджувати - ще гірше!!!!
Велика відповідальність падає на керівника - саме він має "присікати" якісь плітки і спростовувати їх....Це варто робити не викриваючи пліткарів, а "то і то неправда" і все. Бо коли ображати особистість - це потягне ще гірші наслідки. А можна стати посередником і посадити за круглий стіл людей, які не можуть самі вирішити цю проблемку. Одним словом робити все, аби плітки не стали частиною життя організації!!!!!!!!

Олеся Фігура: «Думаю, плітки будуть доти, доки кожен учасник спільноти не буде думати, перед тим як щось сказати. Слід спершу дивитися на себе, а не шукати недоліки в інших. Насправді, поява плітки не потребує особливих зусиль: трішки емоцій + особиста неприязнь + співрозмовник-однодумець, - і плітка готова. Можливо, хтось не погодиться, але саме неприязнь є всьому причиною. Майже в кожній спільноті є поділ на групи. Чим менше такі групи усвідомлюють погані наслідки такого поділу, тим більше страждає вся спільнота і тим більше пліток утворюється. На мою думку, є одні ліки - це спільна мета спільноти. Люди, приходячи в спільноту, повинні залишати за порогом свої амбіції і керуватися цією метою. А якщо вже й трапляється щось, що комусь не подобається, треба шукати в собі сміливість говорити про це в очі чи просто змовчати. Інакше - плітки неминучі.»

Іра Кічурка : «Потрібно бути чесними і щирими у спілкуванні, говорити лише правду, пліткувати не потрібно, але від них ніде не сховатись........кожен повинен сам зрозуміти, що це гріх»

Тарас Питчак: «На мою думку, плітки виникають із заздрості, неприязні одне до одного, якихось конфліктних ситуацій.....і лиш, щоб відімстити тому чи іншому, виникають плітки...бо людина все, що не може контролювати, починає видумувати, мріяти і часто захоплюється так, що не помічає, як може зробити боляче комусь, а єдиним рішенням є пам’ятати про заповідь Божу - "не свідчи ложно на ближнього твого" - це гріх»

Пропоную досвідчити згубну дію пліток у спільноті за допомогою немало відомого методу:
1. Провідник спільноти вибирає невеличке оповідання, наприклад, одне з оповідань Бруно Ферреро.
2. 5-6 учасників виходять за двері класу, провідник зачитує всім іншим це оповідання.
3. Провідник вибирає людину, яка має переповісти оповідання одному з тих, що стоять за дверима і не чув розповіді.
4. Після того, той, хто почув розповідь від вибраної провідником молодої людини, переповідає оповідання іншій особі, що за дверима і т. д. поки всі ті, що виходили з класу не розкажуть оповідання.
Кожен раз, як хтось входить до класу, щоб почути розповідь, інші починають шуміти і голосно сміятись. Таким чином створюється різне налаштування на отримання інформації, виникають бар’єри на правильне сприйняття і розуміння оповідання. А переказування оповідання з уст в уста перекручують важливі події, факти з оповідання. Кінцевий результат цілком не відповідає реальній розповіді. Ось так перекручуються плітки! Спробуйте і зможете переконатись!

 

«Зміна покоління»

Кожна молодіжна спільнота зустрічається з цією проблемою – зміною поколінь, коли одні виростають і стають дедалі рідшими членами спільноти (наша спільнота називає їх «заочниками»), а на їх місце приходять інші. Для деяких спільнот – це справжня трагедія, бо може призвести до її цілковитого зникнення. Однак є спільноти, в яких ця ситуація стає причиною зустрічі з чимось новим, неочікуваним, «свіжим», відкриваються двері до нових можливостей і приймаються нові таланти та здібності. Тому не слід розчаровуватись і опускати руки, особливо провідникам. Хоч дуже часто буває боляче, коли справді хороші люди із незалежних від них причин змушені відійти. У таких ситуаціях слід пам’ятати, що у кожного дорога своя, ми не можемо визначати її для інших. А провідникові, щоб не було дуже боляче потрібно глибоко розуміти свою місію у спільноті: бути слугою усіх, так як Христос, наслідувати Його і покірно приймати Божу волю. Бо дуже часто Господь, забираючи когось чи щось, відкриває нам інші можливості, ще кращі. Потрібно лише довіритись Йому. Однак це не означає, що ми нічого не повинні робити і просто очікувати. Ісус хоче від кожного з нас, особливо від провідників, у такі моменти вияву мужності, ініціативності і ще більшої праці, а передусім віри у Його присутність у всьому, що робимо. Зроби все, що можеш, а що не можеш, то зробить Господь! 
Щоб оживити спільноту і наповнити новими членами можна і потрібно проводити чування, поїздки, прощі, різноманітні заходи, дискотеки і запрошувати своїх друзів, рідних, знайомих. Але сьогодні хочу запропонувати ще один ефективний спосіб, це – організовувати хоча б один раз на рік «День відкритих дверей». Саме це вперше зробило Самбірське молодіжне братство Покрова Пресвятої Богородиці. І повірте, їм це вдалось! Запрошувалась різними способами молодша молодь: індивідуально, листівки-запрошення, оголошення парохом у церкві, оголошення по місту. У сам день відбулася презентація молодіжного братства: пояснення символіки, перегляд фільму про діяльність братства, відгуки членів, висвітлення провідником позитивних та негативних моментів. Далі відбулося у дуже цікавий спосіб знайомство та різноманітні веселі розваги, спільне частування. «Старожили» зуміли запалити вогник в очах вже наших, нових членів братства. Тепер залишається лише підтримувати цей вогник і розпалювати його. А це нелегка праця і залежить вона від кожного з нас! Отож, не бійся ІТИ УПЕРЕД!

Пропоную деякі думки наших, так би мовити, «старожилів».
1. Як залучати молодь у спільноту?
Уляна Гойчик: Нову молодь можна легко залучати за допомогою поїздок, які триватимуть декілька днів (щоб вони привикли до нас і влилися в спільноту), або грандіозних чувань!(перевірено на собі). А допомогти їм залишитися можуть лише вони самі, якщо знайдуть хоч маленьку ціль свого життя у спільній меті спільноти...ну і, авжеж, не боятися критики,бо вона лише виховує сильну особистість.
Оля Волошанська: хм... як її туда «заселити», щоб вона звідти не втікла… Може підійти до кожного по черзі, запросити, вмовити; може організувати поїздку кудись, якусь всепарафіяльну; може зробити "день відкритих дверей", що зробили ми. АЛЕ не все залежить від розмальованого початку.
2. Що потрібно для того, щоб прижитись у спільноті?
Оля Волошанська: "приживання" залежить перше від новшества, бо треба бажання, потім від «старожилів», бо треба розуміння і прийняття, а ще потім від всіх разом, бо треба готовність до співпраці!
Уляна Гойчик: просто треба полюбити всіх і кожного зокрема таким, яким він є....і тоді ти не зрозумієш, як швидко станеш частинкою великого світу спільноти і маленькою частинкою великої Божої сім"ї. Повірте, для цього варто жити...
3. Які якості повинні бути присутніми у старших членів спільноти, щоб вони могли навчити молодших почувати себе «у своїй тарілці» в спільноті?
Оля Волошанська: "старожили" повинні виховати в собі дар розуміння інших не на рівні себе, а на рівні нових поглядів і очікувань, на рівні нового покоління. Також їм повинна бути притамана терпеливість, покірність і наполегливість. Вони мають вміти дійти згоди, поєднавши бачення різних поколінь.
4. що потрібно зробити для того, щоб рідше чути «та я вже застара/застарий» у спільноті?
Андрій Бомбик: Говорячи це, молодь дуже часто не до кінця має на увазі те, що говорить (суджу по собі). Частенько можна почути ці слова від людини, яка хоче перекинути працю на когось іншого і не нести відповідальності. Тому така репліка скоріше може виражати небажання щось робити, але у спільноті, не думаю, що ця людина не бажає бути. Ніхто не є застарим, бо кожен може прикластися своїми здібностями і талантами, головне бути завжди молодим духом та веселим серцем!

span style=/span