Церква Покрови Пресвятої Богородиці

ПРЕСВЯТА   ЄВХАРИСТІЯ
У    ЖИТТІ    ШКОЛЯРА

Виступ на науково-практичній конференції
21 квітня 2012р.
Життя людини таки має сенс! Ми – не тварини, нас сотворив люблячий  Бог таки людьми, щоб уже тут, на землі будувати Царство Боже завдяки своїм знанням, любові, завдяки служінню Богові і ближнім. Люди сотворені, щоб хвалити Творця, визнавати Його і служити Йому. Усі решта створіння цього світу сотворені Богом заради і для людей, щоб допомогти людині на дорозі спасіння: допомогти хвалити Творця, визнавати Його і служити Йому. Людина настільки повинна використовувати для себе усі інші земні творіння, наскільки вони допомагають їй спастися і настільки повинна відмовитися від них, наскільки вони їй у цьому заважають.  
Подарувавши нам життя, кожного з нас Господь запрошує до великої мандрівки, важливої пригоди: молодих і старих, мирян і священиків, хворих і здорових, вчителів, лікарів, владу, дітей, молодь, студентів, школярів, пенсіонерів, багатих і бідних. І до всіх нині сущих сотворінь Божих говорить Христос: «Істинно, істинно кажу вам: Якщо не споживатимете Тіла Сина Чоловічого і не питимете Його Кров, не матимете життя в собі. Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його в останній день. Бо Тіло Моє – їжа правдива, і Кров Моя – правдивий напій. Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п’'є, той перебуває в Мені, а Я – в ньому. Як Мене Отець живий послав, і Я Отцем живу, так і той, хто споживає Мене, житиме Мною. Це є Хліб, що зійшов із неба. Не як ото манну їли батьки ваші, а померли. Хто Цей Хліб споживатиме – житиме повіки».
У переліченому ланцюжку запрошених до життєвої мандрівки чітко виділяється одна категорія: ШКОЛЯРІ. Ким вони є? Хто це: діти, підлітки, молодь, юнаки і дівчата? Саме так. Школярі – це і діти, і підлітки, і молодь, і юнаки, і дівчата… Та найголовніше – це парафіяни, це надія нації, держави, Церкви. Це мешканці Царства небесного.
Ви подумали, що це занадто пафосно сказано, що сьогоднішні школярі – розпущені і ліниві, брехливі і підступні, жорстокі і неформальні, що  з того насіння нічого доброго не вийде, що ними ніхто не займається і що то пропаще покоління. І маєте, на перший погляд, рацію. Але усі ми були школярами…Школярський вік – це важкі завдання, уроки, контрольні роботи іспити, заходи, реферати, відсутність часу, перевтома, постійне недосипання. Але це недолік, який дякувати Богові, минає за 11 років. І що далі? А далі так приємно бачити своїх колишніх учнів, які вервичкою, один за одним, з власними маленькими дітьми, шикуються до Пресвятої Євхаристії. А далі так боляче чути їхні матючи, бачити п’яними невдахами, чути про старих предків і про інші жахливі речі
Сьогоднішнім школярам потрібні не тільки знання і технічні навички, але і такі вміння, які дозволять з любов’ю і критично не лише споглядати усі аспекти життя, а й правильно діяти і приймати мудрі рішення, знаходити християнський вихід з будь-якої ситуації. Вчительська педагогіка не може зводитися лише до передавання інформації, знань і навиків і не може зводитися лише до методології. Вона мусить бути зорієнтована на дійсність і повинна брати до уваги бачення випускника школи як ідеальної особи-християнина, мешканця Царства Божого, якого хочемо виховати. Для християнського навчання і виховання є найважливішим:
•щоб учні отримували задоволення від пізнання світу;
•щоб вони були вільними у цьому світі і робили свідомий вибір добра;
• щоб свідомо піклувалися один про одного;
•щоб не боялися змін і могли би вчитися ціле життя;
•щоб відкривали і пізнавали сенс людського життя;
•щоб розвивали уяву, сферу почуттів і творчі здібності;
•щоб володіли досвідченою християнською філософією життя;
•щоб могли порозумітися між собою;
•щоб школа вчила вразливості до несправедливих структур і наголошувала на необхідності зміни дійсності на краще;
•щоб школа виховували здатних до гідного і справедливого життя;
•щоб школа вчила критичного мислення і заохочувала до постійного розвитку (щоб учень міг відрізняти факти від інтерпретації);
•щоб школа вчила християнського служіння: бути жертовним волонтером у житті;
•щоби школа була християнською спільнотою.
Щоб реалізовувати ці нагальні завдання, щонайменше треба враховувати специфіку віку і бути зорієнтованим на динаміку духовного виховання, що передбачає такі етапи:
• Пізнання істини
• Рефлексійне осмислення значення пропонованої теми уроку
• Внутрішній власний свідомий вибір учнем важливості цієї теми для нього особисто
• Зовнішній вияв (бачення можливості практичного застосування і використання у щоденному житті).
Фактично, це модель м’ясорубки: прийняти істину, оцінити її, перемолоти і дати добрий плід на виході (смачні котлети!).
Усе це працює більш-менш на рівні шкільної програми, його бачимо в класних журналах, у табелях учнівської успішності та і у виписках до документів про базову чи повну середню освіту.
А що ж діється у свідомості школяра, який приступає до Пресвятої Євхаристії? Часто ми є свідками того, як наговорившись, і насміявшись з дитячих пустощів. Збиваючи з ніг старших і немічних наші діти наввипередки біжать до прийняття Святого Причастя. Батьки тихо задоволеня і переповнені гордістю за свою побожну дитину. А діти, смакуючи, повертаються від причастя і запитують: «Мамо, чи довго ще? А коли ми вже підемо на морозиво? А чого то так довго?» Мама, яка сама не приступала до Святого Причастя, заспокоює, що ще чуть-чуть і йдемо додому, зараз вже нарешті кінець і т.п.
Якщо у школі вчитель оцінює знання учня, то що робиться у храмі? Хто оцінює? Батьки, люди, священики? Хто? І люди, і, звичайно, Бог.
Пам’ятаю, як Преосвященіший владика Ярослав Приріз стосовно Євхаристії школярів казав таке: « … діти молодшого шкільного віку повинні мати добру звичку ще звечора перепросити своїх батьків, визнати свої провини і отримати від батьків дозвіл на прийняття Причастя. Пресвята Євхаристія – це особливе заохочення і велика жертва». Цього треба вчитися як школярам, так і їхнім батькам. Як батьки взаємно перепрошують себе і дітей. А не так, що батьки між собою не розмовляють, а діти бачить це і теж не розмовляють зі своїми ровесниками, бо чогось не поділили. А може, систематично не виконуються домашні завдання через лінивство, то яка може бути мова про недільне Святе Причастя…Школа цього не може і не повинна вчити. Ніхто не знімав з батьків обов’язку свідомого християнського виховання дітей. Отримавши дітей, як досконалий дар від Бога, будьмо свідомі того, що Бог на нас розраховує, Він доручив нам, батькам, бути першими і мудрими катехитами для своїх дітей. Наша сім’я – перша і найважливіша катехитична школа.
По-справжньому пережити Святе Причастя – справа нелегка не лише для дітей, а і для більшості дорослих. Холча у нинішній час спостурігаємо величезну кількість причасників у наших храмах. Сучасний школяр приймає Святе Причастя і вважає це цілком природнім явищем для себе. Однак, варто вважати, щоб не впадати у крайність: колись Причастя було особливим Таїнством і охоронялося сакральними застережними заходами, а тепер стає буденним і само собою зрозумілим.
Школярі мають зрозуміти, що причаститися Тіла і Крові Христової – це відповідальний вчинок. До свого ущербного нутра ми приймаємо Господа Всесвіту і стаємо Храмом Його Величі. Стаємо Його Тілом і Його Кров’ю. Дух спочиває на нас. «Уже не я живу, а Христос в мені живе». Чи розуміють це учні, чи просто вважають себе виконавцями певного обряду?
Школярі – динамічні і непосидячі. А до Тайни Євхаристії треба готіватися довго і свідомо: навіть по дорозі до храму добрі батьки не знехтують нагодою катехизувати свого малого причасника і ще, і ще в черговий раз не нав’язливо відриватимуть своїй дитині тайни Єврахистії, до якої приступлять разом: і діти, і мамі, і (що особливо важливо для хлопчиків) батько.
Часто думаю, а що відповідають дітям батьки, які самі не причащаються, а підштовхують своє чадо у відповідний час до причастя? І не знаходжу якогось віригідного пояснення. Бо що тут скажеш?
Школярам важливо знайти і зрозуміти слушний тон Євхаристії: співвідношення між тим, що робить у Євхаристії школяр «для Бога», а що «для себе». То ніби жити у спільноті і зберігати незалежність, автономію. Адже школяр не у школі, не на базарі, не учасник якоїсь акції чи демонстрації. Школяр – сидить за столом Господа і споживає не просто з Його рук, а споживає Його. Сидячи за столом у Христа, школяр з цієї висоти мав би ясно побачити, що засмутило або поранило його у дорозі. Його дихання заспокоюється, витишується, врівноважується. Школяр повинен співати «за цим столом» як той, хто знає про що співає і вірить у те, про що йдеться. В очах школяра, як і кожного вірномо має відбиватися світло. Господь, як добрий Пастир, прийшов по нього, вибрав його. А якщо Постирем школяра є Господь, то вже нічого йому не бракуватиме. Рани гояться, фон життєвої безнадійності розсіюються, серце радіє і тіло сповнюється благодатт. Дивовижний спокій огортає того, хто прийняв Бога живого.
Але не просто прийняв – гайда робити що хочу і жити як всі. Прийняв – то залишайся з Ним, бережи Його, спілкуйся з Ним, дружи, радься і отримуй відповіді на всі запитання. Не квапся. Відчуй справжню радість і поділися нею зі своїми ровесниками. Ти  ж – Храм Бога, храм злагоди і храм Любові.
Стільки агресії у школярських тусовках зникли би самі по собі, якщо би наші школярі з вірою причащалися. У скількох мільйонів матерів висохли би сльози відчаю, скільки хворих отримали би сподівану полегшу, скільки злих язиків замовкнули би назавжди, якими причащалися із вірою!..

Голова комісії у справах шкільництва СДЄ п. Люба Войтко