о. Орест-Дмитро Вільчинський
Догналізм (підгорецькі "отці")
Автор: о. Орест-Дмитро Вільчинський
Догналізм – прикрите агресивне поганство
Після того, як Антонін (Ілля) Догнал побив у Львові, на вулиці Плуговій, жінку, секта, яку він очолює, стала центром медійної уваги. Зросла і кількість тих, хто хотів би довідатись про її діяльність детальніше. Відповідно виникають запитання, пов’язані з віровченням цієї секти. Адже в основі діяльності будь-якої віросповідної групи стоїть якесь навчання. І тільки знаючи навчання цієї чи іншої групи, можна зрозуміти мотиви, які спонукають її прихильників до певних дій.
Догналізм – це деструктивна секта гуруїстського характеру, віровчення якої не є християнським. Найосновніші точки віровчення цієї секти, які виразно вказують на її не християнський, а поганський характер.
1. Догналівці твердять, що «святий Іван прийняв Марію до глибини свого єства» . Також вони вимагають від своїх адептів прийняти Марію до свого серця, що більше, згідно з їхніми заявами, без цього неможливо осягнути спасіння у сучасному світі. Окрім цього, догналізм навіть твердить, що нове серце, про яке говорить Святе Письмо, це і є Марія.
- Таке віровчення, з погляду католицтва, є подвійною єрессю. По-перше, воно містить новітню форму дуотеїзму, тобто двобожжя: де з одного боку є християнська Пресвята Трійця, а з іншого – богиня Марія. Адже неможливо прийняти Богородицю до свого серця. Бог є понад усяке наше розуміння, але Марія, хоча і Матір Божа, хоча і Непорочно зачата, хоча і на Небо вознесена, хоч і Цариця Неба і землі, все ж залишається людиною; людиною, не Богом Всемогутнім, Безконечним, Всюдиприсутнім Чистим Духом.
- У Бозі є чоловіче і жіноче начало. Напевно, непотрібно пояснювати, що Бог є понад поділом чоловік/жінка. Він є Єдиний і Нескладений з чогось. Таке твердження вводить у розуміння Бога зовсім не християнський принцип. Воно зближає догналізм навіть не з єресями, які виникали з християнства, а з індуїстським розумінням богів, де божество розцінюють як єдність чоловічого і жіночого начал, у цьому пасивним аспектом божества виступає чоловіче начало, а активним – жіноче.
Отож, твердження про те, що начебто Богородицю можна реально, а не образно висловлюючись, прийняти до свого серця, не має опертя ні в Новому Завіті, ні в усій церковній Традиції. Що більше, таке твердження є богохульним, бо приписує Богородиці атрибути Бога. Отже, догналізм у своєму розумінні Бога залишає рамки християнства і зближається з поганськими релігіями. Таке розуміння Бога не лише з погляду католицтва, але й християнства в цілому є не просто єретичним, а й богохульним. Це є возношенням хули на Бога Живого в Тройці Святій Єдиного і на Богородицю Пречисту Діву Марію.
По-друге, твердженням про те, що без прийняття Богородиці до своєї особистості неможливо спастися, догналізм суспендує науку Святого Письма Нового Завіту, який твердить, що тільки в імені Ісус є спасіння (див. Ді. 4, 12). Якщо тільки в Імені Ісуса Христа є спасіння, то введення Богородиці як специфічного гаранта цього спасіння є повним заперечення біблійної науки про спасіння та відкуплення людини. Отже, догналізм і у цьому проявляє себе, як специфічно нехристиянська єресь.
Вже з самого догналівського твердження про прийняття Марії до своєї особистості та про жіночий аспект Бога, можна зробити висновок, що догналізм не є християнською єрессю. Догналізм є практично відкритим і не замаскованим поганством, яке фактично вводить богиню Марію та заперечує унікальність Христового чину відкуплення людства.
І на кінець цього пункту – догналівське твердження про Марію як про «нове серце». Саме значення слова «серце» у гебрейській та грецькій коіне – основних мовах Біблії – не допускає такого тлумачення. В гебрейській
lev – серце, осередок, центр, осередок особистого життя, а в коіне kardia – серце, властивий осередок особистості, внутрішність особи, совість, внутрішність землі, бажання, воля, рішення волі, думка, намір. Отже, з самого значення цього слова у біблійних мовах випливає, що «серце» – це не тільки фізіологічний орган, але і осередок самої особистості, її внутрішнє «я». Якщо це осердя особистості замінити іншою особою, не особистістю, а власне особою, наприклад Марією, так як це стверджують догналівці, то людина просто би перетворилася на Марію. Тобто якби Марія була тим новим серцем, то кожен християнин, прийнявши таке нове серце, автоматично би перестав існувати як індивідуальна особа, а перетворився би на Марію. Але Бог ніде не виявив у Святому Письмі бажання перетворити нікого з нас на Марію.
Для підтвердження своєї тези догналівці вдаються до маніпуляції біблійним текстом. Вони подають Святе Письмо точно так, як це робив диявол, спокушаючи в пустелі Ісуса, коли цитував 91-й псалом (див. Мт. 4, 6), опустивши лише часточку фрази з біблійного тексту – «на всіх дорогах твоїх» (див. Пс. 91, 11b). Так і догналівці цитують рядок Єз. 36, 26, але опускають наступний рядок Єз. 36, 27. Навіть рядок Єз. 36, 26 вони цитують, викинувши з нього частину. Тобто у їхньому цитуванні маємо: «Я дам вам нове серце… Я вийму кам’яне серце з вашого тіла» (Єз. 36, 26)». Таке цитування не заперечує можливість того, що, згідно з їхнім твердженням, Марія може бути новим серцем. Але при повному цитуванні маємо таке: «Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи» (Єз. 36, 26-27). Як бачимо, Біблія говорить про Святого Духа, а не про Марію як основного суб’єкта у творенні нового серця.
Якщо можемо говорити про нове серце як особистість, то хіба що в контексті обожествлення людини, значить того, що людина стається учасником Божої природи через Христа у Святому Дусі. Тобто, «щоб Христос вірою оселився у серцях ваших» (Еф. 3, 17а). З цього випливає, що нове серце і надалі залишається нашим серцем, але, очищене вірою, воно стається місцем перебування Христа. А це цілком відповідає іншому біблійному тексту: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20). Перше ж послання апостола Івана каже: «Коли б нас обвинувачувало серце: Бог більший, ніж наше серце, і він усе знає» (1 Ів. 3, 20). Іван писав наверненим християнам, тим, що вже мали нове серце. Якби це серце було Марією, то хіба Та, Яка була повністю послушна слову Божому, могла би звинувачувати вибранців Божих? Хіба би Марія могла говорити щось, що б противилося Богу? Тут абсолютно зрозуміло, що йдеться про людське серце, нове, але людське, особисте, а не Марію. Отже, Святе Письмо вчить нас, що нове серце – це серце людське, з усіма його недоліками, яке, навіть будучи оновленим, може противитися Богові. Йдеться не про Марію, а про серце, в якому, не дивлячись на його недосконалий стан, мешкає Христос Бог.
Для підтвердження своїх домислів догналівці спекулюють уривком з Іванового Євангелія: «Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовив до матері: Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе» (Ів. 19, 26–27). З цього уривку вони роблять висновок, що «святий Іван прийняв Марію до глибини свого єства». Ніде у Святому Письмі не стверджується, що маємо прийняти Марію до свого серця, до глибини свого єства. Але у багатьох місцях Біблія твердить, що наше серце має бути помешканням Бога. Якщо виходити з цього, то догналівці ідентифікують Марію, як Бога. А це не що інше, як хула, і проти Богородиці, і проти самого Божого Маєстату. Це є проголошенням Богородиці Богом!
Каже Біблія: «І від тієї хвилі учень узяв її до себе» (Ів. 19, 27b). Тобто, якби Іван реально прийняв Марію до своєї особистості, то це б означало, що Марія була би одночасно на двох місцях – під хрестом Свого Сина і в Івановому серці. А цього людина, та ще й до того невоскресла, не може, принаймні такого до Христового Воскресіння не було. Це може лишень Один – Бог!
Прагнучи довести свою правоту, догналівці вивертають науку святого Августина. Покликаючись на слова цього Вчителя Церкви, догналівці запевняють, що Августин нібито ствердив: оскільки Іван не мав своєї хати, то прийняв Марію до свого серця. Але святий Августин не твердив нічого подібного. Ось його твердження: «Він взяв її до себе. Але не до свого маєтку, бо він нічого не посідав. Він з натхненням взяв її, як свій обов’язок». З цього чітко видно, що святий Августин навіть не натякає на таке безглузде твердження, що Іван буцімто прийняв Марію до свого серця.
Але можливо eis ta idia дісно можна перекласти виключно у тому значенні, що Іван прийняв Богородицю до свого єства? Грецький прислівник eis з наступним акузативом, який є в даному випадку, можна перекласти, як в, до, в напрямку до, близько, біля, навпроти, на, серед. Отже, eis більше вказує на зовнішнє, аніж на внутрішнє перебування чогось або когось. Тому приходити до висновку, що Іван прийняв Богородицю до своєї середини, та ще й прикриваючись цитуванням грецького тексу, може означати, що взагалі не знаючи грецької, беруться за тлумачення біблійного грецького тексту. Це що найменше є дилетантизмом.
Отже, можемо ствердити, що догналізм проповідує нехристиянське двобожжя, яке має свою подібність у індуїстському розумінні божества. І це ставить догналізм поза межі християнства.
2. У своїй суперечці з Апостольським Престолом догналівці не лише не підкорилися його вироку, але й спочатку «екскомунікували» (виключили з Церкви) працівників Папських дикастеріїв, які, згідно з канонічним правом Католицької Церкви, є частиною цього Престолу. Що більше, догналівці «екскомунікували» Папу Івана Павла ІІ . А трохи згодом «екскомунікували» і Папу Бенедикта ХVІ .
І Ватиканський собор святково проголосив Декрет «Pastora аeternus» про папську непомильність (DH 3050-3075), визнав його догмою католицького віровчення, еталоном католицької правовірності. Святий І Ватиканський собор виразно заявив: «Вирок Апостольського Престолу, від чийого авторитету нема більшого, не може ніхто відмінити і ніхто не може судити проти його вироку» (DH 3063), також цей же Собор постановив, як догму віри, що Папу неможливо судити, хто таке робить, відступник від віри Христової (див. DH 3064). Тому таким актом догналізм сам себе поставив поза Католицькою Церквою, втративши будь яке моральне право називати себе «католицьким».
Щоб будь-якими аргументами виправдати своє беззаконня, догналізм вдається до відвертої брехні, переконуючи, що Папа Лев ІІ, підтвердивши документи ІІІ Царгородського собору, потвердив і канон про безбожне проголошення Папи Гонорія єретиком. Це – неправда. Не раз в історії Церкви траплялось, що Папи, потверджуючи Собори, відмовлялися потверджувати певні їхні канони. Так само і з цим Собором і його безбожною анатемою на Папу. Папа Лев ІІ потвердив Собор, але не потвердив канон про анатему на папу Гонорія, ні не потвердив проголошення його єретиком, звинувативши його лише за недбальство у придушенні єресі. Так зване «питання Гонорія» порушували вже і протестанти епохи Реформації і деякі старокатолики на І Ватиканському соборі, які потім зробили новий розкол. Таким чином, догналізм для оправдання свого віросповідання вдається до фальшування історичних фактів і до відвертої безсоромної брехні.
3. Догналівці вважають так зване Братство св. Пія Х (лефевристів) католицькою спільнотою, хоча не можуть не знати, що лефавристи не є членами Католицької Церкви і що вони не сповідують віру Католицької Церкви, оскільки відкидають ІІ Ватиканський собор, називаючи його єретичним.
Отже, визнаючи лефевристів членами Католицької Церкви, догналівці тим самим виражають свою підтримку їхньому єретичному вченню, ставлячи себе поза Католицькою Церквою.
4. Догналізм заперечує канонічне право Католицької Церкви.
І тим самим догналізм заперечує повноваження Папи як церковного найвищого законодавця і відкидає науку І Ватиканського (DH 3059-3075) та ІІ Ватиканського соборів (CD 2). Також таке твердження догналізму відкидає Папський примат, ставлячи його віровизнання поза Католицькою Церквою.
5. Догналізм різко і рішуче відкидає декларацію ІІ Ватиканського собору про ставлення Церкви до нехристиянських релігій. Цій Декларації догналівці приписують чи не всі проблеми Церкви постсоборової доби, саме її звинувачують у «некритичній відкритості поганству і духу смерті», а також відводять роль «головного дехристиянізатора в середині Церкви». Що більше, на їхню думку, ця Декларація є одним з «ліквідаторів самого існування Католицької Церкви».
Тут догналізм показує себе, як заперечення традиційної науки Католицької Церкви. Адже згадана Декларація не вводить до католицького віровчення нічого нового. Декларація «Nostra Aetate» твердить,що Католицька Церква не відкидає нічого з того, що в інших релігіях є істинне та святе (NA 2), а також те, що Церква ставиться до цих релігій з повагою (NA 2). Це не є якась новина. Саме ця наука католицтва сягає ІІ століття після Христа. Вже святий мученик Юстин Філософ писав: «Все добре, що хтось написав, належить нам християнам» (II Apol. 13,4), тобто, що доброго є в інших нехристиянських книгах, належить християнам. Він навчав про «насінинки Лоґосу», які перебувають в розумі кожної людини. Про поган та їхніх великих людей святий Юстин пише: «Ті, що жили згідно Лоґосу, є християнами, навіть якщо їх зараховують до безбожників, як наприклад між еллінами: Сократ, Гераклі та їм подібні» (І Apol. 46,3), та на іншому місці: «Все, що доброго вони навчали, належить нам, християнам. Усі письменники могли бачити, хоча й неясно, дещо від істини, завдячуючи насінинкам Лоґосу, які Бог заклав у кожну людину» (ІІ Apol. 13, 5-6).
Чи не найбільший католицький богослов ХХ століття – Карл Ранер, один з домінуючих теологів на ІІ Ватиканському соборі, цю ідею про насінинки Лоґосу переформатував у ідею надприродного екзистенціялу, що його Бог закладає у кожну людину в момент сотворення її безсмертної душі, щоб уможливити те, про що говорить ІV канон Латинської літургії : «Щоб шукаючи – Тебе /тобто Бога – авт./знайшли» (Canon IV, Prefatio). Власне про це добро, розсіяні насінинки Лоґосу, і говорить Церква у цій Декларації, не додаючи нічого нового до віри Церкви. А лише даючи тлумачення, що конкретно доброго, тобто нашого, християнського, є в інших релігіях. Церква закликає прочистити те насіння Лоґосу, яке є і в поганах, привівши їх до пізнання Істини (АG 11). Приписуючи Декларації Вселенського собору апостатичний характер, догналівці навчають, що Вселенський Собор на чолі з Папою впав в єресь. Отже, догналізм заперечує догму Папської непомильності. Що більше – твердить, що Католицька Церква відійшла від християнства: «Католицька Церква сьогодні не є свідоцтвом для світу, але є звітрілою сіллю», що: «Церква виганяє Святого Духа», що Церква залишила Божі норми. Такі твердження ясно вказують на те, що догналізм йде далі від простого відкидання вчення Католицької Церкви – і заперечує Католицькій Церкві взагалі приналежність до християнства.
Цікавим фактом є лицемірний заклик провідників догналізму до Папи Бенедикта ХVІ, щоб він дав автентичне тлумачення цієї Декларації (Nostra Аetate), хоча догналівці самі підтверджують той факт, що воно вже дане 2000 року у формі Декларації «Dominus Іеsus», оскільки покликаються на цей документ, щоправда, вони його називають то декретом, то енциклікою. Таке невідповідне покликання на церковні документи взагалі ставить під сумнів будь-яку богословську освіту провідників догналізму.
6. Іншим їхнім єретичним вченням є заперечення науки святого Тридентійського собору про те, що Святі Таїнства діють самою силою звершеного акту. Пізніше догналівці розвинуть це у заперечення дійсності Таїнств Католицької Церкви взагалі. Що більше, догналізм відкрито визнає, що ісповідує єресь Вікліфа та Гуса.
Джон Вікліф у ХІV столітті в Англії проповідував, що тільки ті Святі Таїнства, які уділені святим священиком, є дійсними, в іншому випадку вони не мають жодної вартості. Цю науку засудив Папа Григорій ХІ (DH 1121–1139). Згодом засудження Вікліфової науки повторив Константський Вселенський собор (DH 1151–1195). Цей же ж Собор засудив і єретичні погляди Яна Гуса (DH 1201–1230). Щоб виправдати свої твердження, догналівці прагнуть виставити Яна Гуса мучеником за віру, повторюючи масонські вигадки: «Відомою жертвою за критику священичого беззаконня і зловживання церковних урядів став ректор Празького університету – Ян Гус, який 1415 р. був спалений». Важливо є зазначити, що Ян Гус був спалений не Церквою, а державною владою Святого Римського Царства німецької народності.
7. Догналізм заперечує старе правило Католицької Церкви: «Як віриться так і молиться», тобто, що автентичні літургійні книги Церкви є правилом її віри.
Заперечуючи те, що літургійні книги Церкви є правилом віри, догналізм фактично заперечує стару науку християнства, спільну для Католицької та Православної Церков. Це є заперечення непомильності Церкви в цілому. Адже, якщо припустити, що літургійні книги, офіційно видані Церквою, містять єресі, помилки чи щось подібне, то так фактично ствердимо, що Церква може відволікти вірних від правдивого віровизнання. Цим догналізм фактично ставить себе поза рамки не лише католицтва, але і православ’я.
8. На своїх початках догналізм виражав сумнів у спасенності Католицької Церкви, що більше, догналізм мав переконання, що Православна Церква спасенніша від Католицької. Але останнім часом догналізм радикалізував свої твердження і перейшов до прямого ствердження того, що начебто у Католицькій Церкві не можна осягнути спасіння.
Подібне твердження фактично заперечує спасенну функцію Католицької Церкви і ставить догналівців поза традиційним християнством, представники якого не заперечують конфесіям інших християн можливості осягнення спасіння. У світлі того, що догналівці готуються проклясти усі великі християнські конфесії України, включаючи УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, а також зважаючи на масове прокляття, яке догналівці кинули на адресу протестантських деномінацій, можемо прийти до висновку, що догналізм сповідує концепцію виключного еклезіального ексклюзивізму, тобто вважає себе єдиноспасаючим віросповіданням.
9. Догналівці хотіли би заборонити на шість років відправляти Службу Божу в усій Католицькій Церкві.
Як колишні католицькі священики, провідники догналізму добре знають, що Літургія є центром життя Церкви (див. SC 10), що Євхаристія є цементуючим принципом християнської спільності (див. Ді 2,42). Відміна Лтургії та Євхаристії – це фактично бажання спричинити повну руйнацію Католицької Церкви. Пророк Даниїл пророкував, що Антихрист скасує щоденну жертву Богові (див Дан. 8, 11). Саме цього прагнуть догналівці. Йдеться власне про скасування ЩОДЕННОЇ Жертви. Протестанти Євхаристійної Жертви не мають, православні не відправляють Божественну Літургію щодня. Тож догналівське бажання скасування щоденної Літургії в Католицькій Церкві вказує на те, що догналізм є небезпечною сектою, яка є зациклена на питаннях пов’язаних з кінцем світу і прагне усіма силами цей кінець наблизити. Це робить догналізм небезпечним також і в соціальній площині, оскільки, секти, відомі своїм перенаголошеним есхатологізмом, або вдавалися до соціально небезпечних дій – масового самогубства чи вбивства інших, або витягуючи своїх вірних з нормального стану соціалізованості, чинили їх нездатними жити у нормальному людському суспільстві.
10. Догналізм стверджує, що Таїнства, уділені єретиками не є дійсними.
Проблема Таїнств, уділених єретиками, в Церкві не нова. Вже у ІІ столітті по Христі повстало це питання, яке було вирішене в той спосіб, що Церква визнала Таїнства єретиків, якщо вони уділені правосильно. У своєму твердженні про недійсність Таїнств, уділених єретиками, догналізм іде так далеко, що відділяється від коренів християнства.
11. Догналізм твердить, що паркінсонова хвороба Його Святості, Блаженного папи Івана Павла ІІ була карою Божою, бо всяка хвороба у розумінні догналізму є карою за особистий гріх.
Очевидно, що догналізм не припускає, що Папа сам міг прийняти на себе це терпіння. Тобто для догналівців хвороба є лише карою Божою. Але таке твердження не є католицьким. Це є твердження протестантської теорії «євангелія успіху», яке проповідує, що всяка хвороба є карою за особистий гріх особи. Цю теорію сповідують маргінальні протестантські угрупування, відкидаючи можливість співтерпіння з Христом.
12. Догналізм рекламує сумнівні пророцтва італійського священика Ґоббі, який твердить про себе, що має «дар» внутрішніх голосів, що дуже нагадує подібні «дари» спірітистів.
Марійський рух священиків не є визнаний Церквою, а дон Ґоббі вже «уславився» тим, що стверджував в ім'я Марії, що кінець світу настане у 2000 році, а потім заявив, що Марія змилосердилася і не допустила кінця світу. Аж занадто цей рух нагадує єговізм. І ще одне зауваження стосовно цього руху. Форми поклоніння фігурі Матері Божої Фатімської на зборах цього руху виглядають як «християнська» копія індуїстських процесій на честь богині Лакшмі.
13. Молитовні практики догналізму закорінені в індуїстській йозі, а не у християнських молитовних практиках.
По-перше, жодна з численних християнських духовностей не приписує конкретної пози в часі молитви. Ані в творах Отців Церкви, ні в Святого Бенедикта, ні в Св. Терези з Авіли, ані в творах св. Івана від Хреста, ні в св. Ігнатія Лойольського, ані в св. Альфонса Ліуґорі, ані в інших вчителів християнської духовності немає точно визначеної пози, яку потрібно мати в часі молитви. Єдиним виключенням з цього правила є практика православного Сходу – ісихія, яка чітко прописує молитовну позу, але навіть ця поза не є каноном, а тим більше строго визначеним часово. Але у великих нехристиянських релігійних системах Азії молитовна поза не лише чітко прописана, а й строго визначена також і її часова тривалість.
Власне на чітко прописаних позах і визначеному часовому триванні ґрунтуються «молитовні» практики індуїзму, джайнізму, даосизму, буддизму та менш значимих поганських релігій Азії. У своєму листі «Молитва і піст» від 28.10.2007 року та у своїй книзі «Чотири слова з України» засновники догналізму чітко прописують і молитовні пози, і точну тривалість перебування у цих позах. Такий підхід до молитви є характеристикою радше пантеїстичних вчень нехристиянського Сходу, аніж християнської молитви. Навіть у тих авторів, які дають рекомендації, як часово розбити молитву – це просто рекомендації, а не прописи.
По-друге, типова молитовна поза «бойовки» із задертою догори головою спричинює зменшення надходження кисню до головного мозку та викликає змінений стан свідомості, подібний то того, що його осягають адепти дихальної гімнастики Бутейка, яка є повністю опертою на йозі, проти якої догналівці начебто борються.
Отже, молитовні практики догналізму є формою тої самої йоги, лише покритої тонким шаром християнської атрибутики, а також відкритими дверима до маніпуляції людською свідомістю.
14. У своїх молитовних практиках догналівці послуговуються окультними кабалістичними техніками.
Окультизм, зосереджений довкола Кабали, має поширену практику повторення різних гебрейських слів з розтягуванням голосних звуків. Між тими словами, що їх використовують адепти кабали, є і «руах» , і «єгошуа» (однаково звучить, як й ім’я Ісус в єврейському оригіналі). Догналівці не приховують, що самі приписують магічний характер такому розтягуванню голосних: «За голосними а, е, і, о, у є якась звукова хвиля, яка легко переходить з однієї голосної в іншу». Це чи не пряма цитата з творів кабалістів, які приписують звукам магічну силу, за допомогою якої адепти кабали начебто здатні творити чуда.
Оригінальним ж винаходом догналізму на цьому полі є не простоповторення голосних чи їхнє розтягування, яким кабалізм надає надзвичайно велике значення, як хвилям, які мають великий вплив на сотворений світ, але і також повторення складу «ло» із завершенням «лої». «Тоді можеш хвилю повторювати: «Ло, ло, ло…лої» . Цікаво, що між двома гебрейськими варіантами для означення виразу «Мій Бог» – «Елі» та «Елої», догналізм зупинився власне на «Елої». І це не випадково. Склад «лі» в гебрейській сам по собі не має жодного значення, але «ло» – є заперечувальною часткою, пов’язане з «й», редукованим закінчення від божого імені Ягве, вона власне і дає звучання: «лойі». Тобто, догналівці у своїй практиці, яку рекомендують й іншим, кабалістично заперечують Бога і то власне заперечують Його, як Творця, як Того, Хто дбає про свій вибраний народ. У цей спосіб догналізм хулить Бога і спонукає інших робити це саме.
15. У своїх «молитовних» практиках догналізм вдається до спроби маніпуляції Богом.
Догналізм навчає, що формула «Небесний Отче, в ім’я Ісуса Христа, нашого Господа і Спасителя, Тебе просимо….» є безвідмовною. Тобто: вистачає повторити її багато разів з піднятими вверх руками і задертою догори головою, як мусить статися те, про що «проситься» від Бога у такий спосіб. А таке сприйняття молитви є дуже далеким від синівської відданості Богу. Це – спроба змусити Бога вчинити те, що людині до вподоби. Спроба маніпуляції Божеством – це вже магія, а не віра, не християнство.
16. Догналізм вдається до віщування за допомогою зернят вервиці.
Догналівське гадання на вервиці полягає у тому, що той, хто потребує конкретної відповіді на питання, має просто на просто вхопитися за вервичку і почати перебирати її зернятка – на кожному з них по черзі є «так» або «ні». Коли закінчується десяток, за який взялися, тоді відповідь останнього зернятка, відповідно «так» або «ні» є ніби Божа відповідь на поставлене запитання.
Для виправдання такої практики догналівці використовуєть покликання на Урім і Тумім старозавітніх первосвящеників. Але ці два камені не згадуються у біблійних текстах, які відносяться до періоду після вавилонського вигнання. A у Новому Завіті нема жодного покликання на цю практику. Та й стaрозaвітня практика не передбачає використання Урімa і Тумімa для щоденних потреб, a лише у дуже важливих ситуаціях. Цікаво відзначити, що засновник мормонів – Джозеф Сміт – свої віщунські практики також виправдовував покликанням на Урім і Тумім.
Отже, використання вервиці для отримання відповіді на щоденні питання немає ніякого підтвердження в Біблії. Це є просто на просто віщунська практика, яка ґрунтується не на слові Божому, a на недовірі до Божого Провидіння. І вже таким чином є окультною. Окрім того, використання посвяченого предмету для гадання є нічим іншим, як богохульним та святотатським оскверненням посвяченої речі.
17. Догналізм пропагує віщування за допомогою текстів Святого Письма.
Ця догналівська практика полягає у тому, щоб випадково відкрити Біблію і тицьнути пальцем у текст. Якщо не отримано потрібної відповіді, то в такому випадку процес треба повторити ще раз. Така практика жодного разу не згадана у Біблії. Окрім цього, такого не вчать ані Отці Церкви, ані святі. Зате аналогічну практику використовують мусульмани, віщуючи в цей спосіб за допомогою Корану, а також індуїстські та ламаїстські жреці, коли ворожать на своїх текстах. Подібна практика широко застосовується і в європейських окультних колах, де використовують різноманітні тексти, які цінуються окультистами. Юдейський окультний напрямок – кабала –також використовує цю практику, щопрaвдa, послуговуючись тільки текстом Старого Звіту. Віщування за допомогою Біблії є не християнською, a окультною практикою. Використання слова Божого в окультних цілях є богохульством вищого ґатунку.
18. Догналізм поширює гадання за допомогою підкидання монетки.
Ще однією віщунською практикою догналізму, яка на перший погляд має біблійне коріння, є віщування за допомогою підкидання монетки, або – як це називається в догналізмі – кидання жереба. Святе Письмо дійсно згадує кидання жереба у Старому тa Новому Завіті, як практику Божого народу. A саме: при виборі першого ізраїльського царя (1 Сaм. 10, 17-25) та при виборі нового aпостолa на місце Юди Іскaріотського (Ді. 1, 15-26). Отже, всього двічі – один раз у Старому Завіті й один раз у Новому Завіті. Це відбувалось у дуже специфічному контексті – виборі царя і виборі aпостолa. Тобто тоді, коли потрібно було означити специфічний Божий вибір особи, покликаної до служіння усьому Божому народові. Однак це ніяк не дає права застосовувати кидання жереба задля осягнення відповіді на щоденні питання, які перед нами ставить життя. Це є профaнaція самої ідеї кидання жереба, щоби отримати Божу відповідь. Бог ніколи не нaкaзувaв Своєму народові використовувати цю практику, а якщо її й використовували, то лише для визначення особи, яку Бог вже перед тим вибрав, тa й то лише особи, чия служба мaлa вплив на весь Божий народ.
Цікаво зазначити, що відома китайська поганська практика віщування ї-джінґ, записана у китайській «Книзі змін», власне практикується за допомогою підкидання саме монетки.
Використання цих віщунських практик перш за все обмежує людську свобідну волю, яку сам Бог ніколи не обмежує і шaнує до тієї міри, що нaвіть дaє нaм можливість вибрaти пекло, як вічну реaльність. Диявол, навпаки, зaцікaвлений у обмеженні людської свобідної волі, про що свідчить брак свобідної волі у його жертв. Отож, джерелом всякої віщунської прaктики, a тим більше тієї, якa забирає можливість вибору (бо той вибір зa нaс робить інша силa), не може бути Бог, a тільки диявол.
У цих прaктик є й інший момент. Особa, яка зaймaється цим, позбaвляє себе будь-якої відповідaльності, скидaючи все на Бога. Виглядає так, що Бог намарно дaв нам розум і свобідну волю для щоденного вжитку. Виходити з тaкої позиції є хулою Божої Премудрості.
Ще один момент. Особа, яка зaймaється такими прaктикaми, тим самим виявляє свою недовіру до Бога і Його Провидіння і своїми діями свідчить, що вона не вірить у те, що Бог є добрим Отцем, Який піклується про Своїх дітей, а також відкидає біблійну істину, що тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро.
19. Система догналізму – гуруїзм. Уся система догналізму оперта на особистому авторитеті його провідника і засновника Антоніна (Іллі) Догнала. Усі його слова та вчинки члени догналівської секти сприймають, як пряме об’явлення від Бога. Що більше, в уявлені секти Антонін Догнал – це пророк Ілля, який має прийти в кінці часів. Усякий прояв критичного мислення чи сумніву щодо нього розглядають, як «зваблення злим духом», і тому в корені відкидають.
Життя членів догналівської секти строго регламентоване «духовними порадами» – насправді наказами керівництва секти. Ціла система так званих «реколекції» спрямована на те, щоб зламати людську свобідну волю і повністю підкорити людину волі провідників секти.
Щоб запобігти відтоку кадрів, у секті існує строга заборона дивитися телевізію, користуватися інтернетом, розривати контакти з людьми поза сектою. Тобто, секта практикує типове для усіх деструктивних культів звуження інформаційного простору для своїх адептів.
Від адептів вимагають не тільки стовідсоткового послуху в щоденному житті, але також і обов’язкового послуху у виборі політичних симпатій та відповідного голосування у часі виборів. До того ж, політичні уподобання підлягають змінам відповідно до надій Антоніна Догнала на те, що якась політична сила надасть його секті підтримку.
20. Коріння догналізму – у Нью Ейджі
Коріння догналівського віровчення можна шукати або в темних коридорах спецслужб, або в темних коридорах невідкупленої людської свідомості. І без належної правдивої інформації від самих провідників догналізму тяжко віднайти його виразне феноменологічне коріння.
Але коріння догналізму як релігійної системи лежить на самісінькій поверхні, лишень потрібно його порівняти з іншими релігійними системами.
Порівнянюючи догналізм з іншими релігійними системами, досить легко відхилити ідею його християнського, юдейського чи ісламського походження. Також, не зважаючи на присутність у його практиках східних елементів, його неможливо ідентифікувати як розвиток індуїзму, даосизму, буддизму чи конфуціанства. Але порівняно з релігійністю Нью Ейджу (New Age) можемо побачити схожість з догналізмом процентів на 90%, якщо і не більше.
Отож, кілька основних характеристик Нью Ейджу порівняно з догналізмом.
1. Нью Ейдж не наголошує на тому, що Бог – Особа. Цього догналізм виразно не навчає, але мова про жіночий аспект божества, про духовні звукові хвилі, досить таки зближує догналівське розуміння Бога до відповідного пантеїстичного ньюейджівського уявлення.
2. Одним з основних тверджень сект, а також і Нью Ейджу, є твердження про те, що начебто Церква відійшла від проповідуваної Христом істини. У догналізмі це є основним постулатом.
3. Проповідь нових доктрин, нового євангелія. У догналізмі таке присутнє: проповідь нового, інакшого євангелія – Марія – нове серце; шестирічна заборона для цілої Церкви правити Службу Божу. Тут слід додати ще й переконання, що тільки мала групка, зібрана довкола Антоніна Догнала, може осягнути спасіння – усі решта засуджені на вічність у пеклі.
4. Нью Ейдж проповідує, що людина є Богом. Догналізм ж возводить Богородицю – людину, в статус божества.
5. Нью Ейдж виявляє велике зацікавлення східними «молитовними» техніками . Вчення догналізму стосовно молитви повністю оперте на східних практиках.
6. Для Нью Ейджу характерне використання психотропних практик, які в поєднанні з певними «молитовними» техніками мали би привести до зміни свідомості людини. Усе це присутнє у догналівському навчанні й так званих молитовних практиках.
7. Нью Ейдж, не зважаючи на те, що він любить оперувати науковими поняттями, виразно негативно ставиться до філософії й богослів’я, полюбляючи перенаголошувати ірраціональність. Це також є характерним і для догналізму.
8. Нью Ейдж прагне осягнути баланс між чоловічим і жіночим началом, вводячи в своє розуміння божественного жіноче начало. Точнісінько те саме навчає і догналізм, кажучи про божественність Богородиці та про жіночі аспекти божества.
9. Для Нью Ейджу характерним є перенаголошення страху перед злими силами. Точно та сама тенденція виявляється і у догналівців. Досить лише уважно перечитати догналівські «послання» чи поглянути на їхні «ікони», де центральними елементами зображення не є Бог чи святі, а властиво демонічні сили.
10. Для Нью Ейджу характерним є гостре відкидання авторитету Католицької Церкви у будь-яких питаннях, а особливо у питаннях віри. І ця характерна ньюейджівська риса є у всьому догналівському віровченні, як і Нью Ейдж, догналізм головним своїм противником бачить Католицьку Церкву .
11. Нью Ейдж прагне до еклектичного змішування різнорідних елементів узятих з різних релігійних систем. У цьому новому релігійному русі «виразилась суміш юдео-християнства, окультизму, єресі, східних релігій». Усі ці ознаки є також характерними для догналізму.
З одинадцяти наведених фахівцями ознак Нью Ейджу, десять є у догналізмі. Отже, догналізм показує, що він є законним дітищем не християнства, а Нью Ейджу, з якого він узяв більшість своїх «спасительних» доктрин.
До усього вище сказаного необхідно додати кілька слів. Догналізм уже виявив себе, як надзвичайно конфліктогенна секта. Кажучи простими словами – де догналівці, там конфлікт. Так догналівці зробили спробу захопити Єпархіяльну канцелярію Стрийської єпархії УГКЦ, яка призвела до конфлікту догналівців з правоохоронними органами. Восени 2010 року догналівці вчинили спробу захопити греко-католицький храм Преображення Господнього у м. Чорткові Тернопільської області, що спричинило серйозний конфлікт з громадою цього міста, в результаті якого догналівці побили учнів Дяківської Академії. Конфлікт продовжився довкола парохіяльного приміщення у селі Пробіжна, Чортківського району, Тернопільської області, яке догналівці обманом привласнили. У квітні 2011 року активісти Громадського руху «Відсіч» заявили про спробу догналівців обманом використати цю громадську організацію для власних цілей. У липні 2011 року група Догнала «законно» заволоділа каплицею оо. Редемптористів у Львові на вулиці Плуговій, 6, що спричинило конфлікт з мешканцями довколишніх будинків та побиття Антоніном Догналом мешканки одного з будинків. Конфлікт на цей час ще триває.
Догналізм виявляє себе, як агресивне, замасковане під християнство, новітнє поганство ньюейджівського типу. Зовнішнє копіювання обрядовості Східних християнських Церков, але при цьому підмінення суті цієї обрядовості гуруїстичним поганством надає догналізму великої мімікрійної здатності. Його конфліктогенний, соціопатичний гуруїстський характер робить його соціально небезпечним. Деструктивний вплив на людську особистість, позбавлення людей критичності й свобідної волі, руйнування соціальних зв’язків, руйнування сімей ставлять цю секту в один ряд з такими відомим деструктивними культами, як саєнтологи, «Біле братство», «Храм сонця», «Храм народів» та інші. Оскільки держава толерує це сектантське угруповання, то журналістське висвітлення правди про цю секту допоможе серйозно зменшити її деструктивний вплив на українське суспільство.
------------------
1 Лист «Нове серце» від 24.06.2006.
2 Див. лист «Нове серце» від 24.06.2006, та «Чотири слова з України», Івано-Франківськ: Фоліант, 2005, с. 28.
3 Див. Rudolf AMERL, Hebrejsko-hrvatski rječnik, Kršćanska sadašnjost, Zagreb, 1997, c. 124.
4 Див. Rudolf AMERL, Grčko-hrvatski rječnik Novoga Zavjeta, Kršćanska sadašnjost, Zagreb, 2000, c. 96.
5 Лист «Нове серце» від 24.06.2006.
6 Лист «Нове серце» від 24.06.2006.
7 AUGUSTIN, InIoan. Evang. tract. 119, 3.
8 Див. лист «Питання Ассижу (1986, 2002)» від 28.07.2009.
9 Див. лист «Проголошення екскомуніки на Папу Бенедикта XVI та Івана Павла ІІ» від 01.05.2011.
10 Див. лист «Захист папства» від 23.07.2009.
11 Див. Hubert JEDIN, Kleine Konziliengeschichte. Miteinem Berichtüberdas Zweite Vatikanische Konzil, Verlag Herder, Freiburg, 1978, c. 35-36.
12 Лист від 23.01.2009.
13 Див. лист «Єресі в книзі кардинала Л. Гузара» від 25.03.2006.; лист «Католицьке церковне право (КККЦ, ККСЦ) – шматок паперу» від 05.07.2009.
14 Див. лист «Плоди Nostra Аetate» від 21.09.2006.
15 Див. лист «Плоди документу Nostra Aetate про пошану поганства» від 24.05.2008.
16 Див. лист «Про покаяння» від 01.01.2007.
17 Див. лист «Якщо нема фундаменту, то нема ані ієрархії» від 28.04.2007.
18 «Nostra Аetate» – Декларація ІІ Ватиканського собору про ставлення Церкви до нехристиянських релігій.
19 Лист «Містерія брехні» від 02.02.2008.
20 Лист «Містерія брехні» від 02.02.2008.
21 Див. Лист «Містерія брехні» від 02.02.2008.
22 Див. лист «Значення документа Конгрегації віровчення для нашої УГКЦ» від 11.07.2007.
23 Див. лист «Проблема "exoperaoperato" » від 20.02.2009.
24 Див. листи «Проголошення екскомуніки на Папу Бенедикта XVI та Івана Павла ІІ» від 01.05.2011., «Дух Ассижу і недійсна Літургія» від 01.05.2011.
25 Див. лист «Проблема "exoperaoperato" » від 20.02.2009.
26 Див. лист «Чи потрібна сьогодні філософія для пізнання Бога?» від 07.02.2007.
27 Див. лист «Папський документ про Літургію і пропозиція щодо даної проблематики» від 14.07.2007.
28 Див. лист «Різдвяний лист Святішому Отцю» від 08.12.2007.
29 Див. лист «Єдність з Римом» від 21.07.2009.
30 Див. лист «Вийдіть з Вавилону до Єрусалиму!» від 05.05.2011.